Кужіль блакитний
Хмаринами
Небо пряде,
Шлях
До родини і дому
Тривав, наче вічність.
Він так чекав
На щасливий
Повернення день –
Справдились
Мрії-надії
Його – чоловічі.
Ніжно
Майбутнє своє
До грудей притулив,
Запах відчув
Білуватого шовку-волосся…
Смерть на війні,
Що не раз
Загравала із ним,
Ще й молитвами
Доньки
Обійти удалося.
Потом і пилом
Зчорнілим
Пропах камуфляж.
Губи обвітрені.
Шепіт придушений:
– Мила!
– Світе єдиний,
Кровиночко, сонечко,
Я ж –
Знову з тобою,
Як ти мене, доню,
Просила.
І розступилися
Люди,
І гамір,
І час,
Як пригортав
І голубив
Єдину дитину…
– Боже! – промовив,
– Помилуй
І зглянься на нас!
І, ради щастя дітей,
Бережи Україну!»
Мріяв
Підняти дочку
Над собою увись,
Щоб її доля-лебідка
Носила на крилах,
Тільки не встав,
Як у землю вростав
І моливсь –
Нижче колін
Його ноги
Собі
Ця війна
Залишила
03.09.2014 -19.02.2017 р.
Молімося, Господь нас чує, лиш би ми залишались людьми.
