Мої не видані плачі́,
не публіковані зітхання,
ви – тихі сльози уночі
і досхідсонячні прохання,
ви – роздуми мої і біль,
душі затерплої чекання,
іронії грайливий хміль
і трепет щирого кохання.
Як день туманний, ви сумні,
то, часом, тихі, як молитва...
Проте, нудні чи запальні,
ви– жертва внутрішньої битви.
Байдужий натовп вас мине,
від нього не діждусь одвіту,
для мене ж – часточка мене,
мого життя і мого світу.
Недосконалість? Визнаю!
Мо'й безтолкові ви, та рідні.
Питання з болем задаю:
крім мене, ви– комусь потрібні?
Звісно, потрібні, Світлано! Ваші вірші потрібні усім НАМ, вашим читачам! Вони чудові, добрі, щирі, емоційні... Так що не звертайте уваги на байдужість тих, кого б ви хотіли бачити не байдужим. У нас, жінок-поетес, проблеми однакові у творчому плані... Нас ревнують до наших віршів. Такий парадокс.
Так що не звертайте уваги на байдужість тих, кого б ви хотіли бачити не байдужим. У нас, жінок-поетес, проблеми однакові у творчому плані... Нас ревнують до наших віршів. Такий парадокс. 
