Людину постійно змушують щось робити. Починаючи з юних літ. От взяти хоча б ті дурні свята у дитячих садках (пардон, любі вихователі) - тебе змушують наряжатися зайчиком, вдягати на голову білі вуха (хоча ти, мать твою, не маєш жодного бажання ним бути і радо б десь заникався подалі від дикого Діда Мороза, який скаче туди-сюди, мов перевертень, ніби веселить вас, малих. А тобі геть не смішно, бо в нього страшний червоний ніс і налиті алкоголем очі. Змушують іти до школи (окей, це портібне заняття, для майбутнього і все таке). І ти стоїш, як дурень з букетом гладіолусів, довгих, незграбних, а позаду купа батьків, які слідкують так само, як і твої, за своїми чадами, щоб ті бува чого не бовкнули непотрібного і не впустили ту ідіотську охапку.А потім до тебе йде найбільший кошмар твого життя - перша вчителька, яка за всіма законами людської моралі повинна бути тобі другою мамою. Але в неї круглі дурні окуляри, і посмішка недостреленої здобичі, за якою гнались мисливці і директор дав їй прихисток у школі на тепленькому місці вчителя молодших класів. Першачків.....Дурне слово.
Але що хорошого було? На що тебе не змушували? Не змушували радіти сонцю, коли воно пече тобі в голову, а ти їдеш на велосипеді по схилам, поблизу Тетерева, коли ця могутня ріка вбирає тебе в себе і ніяк не хоче відпускати.Можливо, в цьому і є твоя воля, бути тим, ким ти є насправді і милуватись тим, що тебе оточує, бо твій простір - то твій Космос. Твоя невагомість дива, яка падає зорями на руки і всміхаєтья з річкових хвиль останнім сонячним зайчиком....