... Сьогодні вітер солоний...
Він прикрасився гребінцем хвиль і прилетів до мене, на балкон одної з багатоповерхівок великого міста, сховавши в себе під крилом запах і смак морський, а поривами ніби відтворював могутній стукіт серця морського...
Але одного не приніс мені вітер... Він забув тебе...
Однак тепер я знаю, що ти десь відпочиваєш... Вітер ніколи не помиляється, знаходить тебе й приносить мені щораз інші смаки, запахи, серцебиття... Тільки вчора я відчула аромат волошок в повітрі... А сьогодні вже море...
Твоя постійна непостійність... Вона така ж імпульсивна, як ти... Така ж задумливо-поважна, як ти... Така ж наукова, як ти...
Тобі вдавалося виправдовувати непостійність щоразу... Так, робота... Ага... Розумію. Так, фізикам зараз нелегко... Звісно, твої дослідження важливіші за все... Я знаю, що ти на межі прориву. Так... Так.
Я переконалась, що ці слова - лише відмовки... Ти ховав за ними себе, вдаючи Енштейна. І втік. А я й не здивувалась.
Хіба ти фізик? Чи людина?..
Ти ніколи не вважав наш вітер нічим, крім коливання повітря. А вітер був нашим. Він приносив нам ніжність, огортав, мов ковдрою... Піклувався...
А ти сказав, що "ці безглузді коливання повітря" розкуйовдили тобі волосся...
То що ж ти розумів?!
... Сьогодні вітер солоний... З присмаком сліз... І я... Досі чекаю тебе. Я пробачу тобі образу НАШОГО вітру, якщо ти зрозумієш. Вертайся, коли осягнеш.
Завтра вітер принесе нове серцебиття... Новий запах... Новий присмак...
А сьогодні - присмак сліз...
Присмак хвиль... Присмак моря...