У діброві вітер віє, гуляє по полі,
Навздогінці йому осінь в багряній обнові.
Розмальовує дерева у барви яскраві,
Лиш вклоняється на хвильку водяній заставі.
Тече річка крутизною по обидва боки,
Навпіл ділить, мов зумисне, простір весь широкий.
На одному верба слуха, скрекотять сороки,
На іншому явір зирить, де літає сокіл.
Обіймає їх по черзі вітер швидкокрилий,
Шепоче верба: розкажи, як бо там мій милий.
Та спитай же його, вітре, чи він є щасливий?!
По своїй природній суті світ такий мінливий.
Ну, а я? Ти ж знаєш, бачиш гріховну лавину,
Що вдихнула в моє тіло силу беззупинну.
Я радію, що пізнала любов аж до згину,
Ну, а сльози відпускають біль душі глибинну.
08.09.13
Дякую, Оля! 
