Заблуканий погляд незримої тиші,
Я тут, серед вас мій нестримний потік.
Всі тихо сидять по кутках мов ті миші.
Вдають, що не чують цей здавлений крик.
Вона молода, їй всього вісімнадцять
Ще вчора носила усмішку в устах,
Ще вчора купалась у хвилях овацій,
Сьогодні лишився лиш страх у очах.
Чи має так бути? Скажіть мені люди,
Невже вам не жаль те невинне дитя?
Згадайте хрести прикрашали що груди,
Забули, що все ж християне вас звать?
Гадаєте легко сидіти в темниці,
Не вірячи, що порятунок прийде?
Для фараонів десь зводять гробниці,
Вона ж у покинуту яму піде.
А, що ж ти вчинила, невинна дитино?
За що тебе так покарало життя?
– Ви знаєте, просто була я людина,
Одна з поміж тих, що ідуть в небуття.
Жила, як усі, і, не знаю, як сталось,
Та певно звернула з закону межі.
Не знаю, для кого закони писались,
Та вижить тут можуть самі лиш вожді!
Вона молода, їй було вісімнадцять,
І вогник яскравий в очах тих погас.
Вже більше не треба їй хвиль тих овацій,
Вона відійшла, щоб прийшов новий час.
