Доля нас звела, мов хуртовина,
Що зненацька місто накрива,
Й сніжною мітлою б’є у спину..
Чи з душі промовлені слова?
Віхола несеться, наче куля,
Без жалю будівлям рве дахи,
Так лукава доля й з нами втнула,
Перетнувши тісно нам шляхи.
Жадібно, шаленими ковтками
Пристрасть пила наша перша ніч,
Що немов би спала в нас роками,
Щоб зненацька взяти в параліч.
Хто сюжет придумав, та й навіщо?
П’єса наша рветься хутко вдаль..
Стій! Чому, мов зливою, періще
Мозок мій голодна, зла печаль?
Як відчути точно так і тонко?..
Здатен я побачити ту грань?
Наче невидимка в ополонку,
Я пірнув углиб поневірянь.
Хто зітре браваду поцілунків,
Пульс сповільнить гальмами часу?
Напоїв вуста солодким трунком, --
Серцю біль натомість принесу…
МЕНІ ДОДАТИ НІЧОГО. ВІРШ ЗВУЧИТЬ ПРИСТРАСНО І ЕМОЦІЙНО!
Олександр Обрій відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую, душею написаний, з власного досвіду, душу рвуть сумніви щодо того, чи правильно роблю, поспішаючи з відносинами, можливо треба пригальмувати трохи, щоб потім не розбити людині серце, покинувши її від того, що не зміг по-справжньому покохати?..