Над могилою син, обійнявши руками могилу,
Омиває сльозою барвінок, що тільки зацвів
І ридає, втамовує крик через силу…
Якби міг, він би птахом до мами своєї летів.
Просить мамцю… Прости свого сина,
За ті вчинки й несказані теплі слова,
Може те, що від мене пішла, я є в цьому причина,
Може ти і понині б на білому світі жила.
Ти повір, що в житті ви із татом мені найдорожчі,
Тільки внуки мої є відрадою в цьому житті,
Ви у вирій злетіли, закривши на вік свої очі,
Лише нам залишили співучі земні солов’ї.
У філософії цей процес називається "заперечення заперечення". Ми є запереченням своїх батьків, тому ми їх любимо, а вони від нас страждають. Нащі діти заперечують нас, тому ми їх не любимо, але любимо їхніх дітей (наших внуків), бо вони є запереченням наших - така собі помста, якщо хочете. (О, як закрутила! Десять розумних не розкрутять.)
Будемо молитися за наших мам, і будемо їм вдячними в своїх дітях і онуках!
Чудовий вірш!
Віталій Назарук відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Знаю, моя хороша! Все береться із життя... А, як болить серце у часи відчаю...