Німа удача ходить по п’ятам,
Лиш повернись – і ти побачиш:
Яскраві зорі неба десь отам,
Чи сірі хмари у печі
Своїх прихованих думок.
Ми мужністю од звірів відрізняймось.
Та важко воно входить в нашу ніч,
Коли стаємо ми дитями,
І творимо не так, як бачать інші.
Лиш не в реальному житті.
Підказка нам дається тиха.
Вона, святиня всіх святинь, і каже:
Не повертай ото туди-сюди,
Коли лежить тут поруч вже дорога.
Почуй нарешті мої крики.
Тікаємо від себе кожен день,
Щоб лиш не бачити оту потвору,
Яка же ззовні ніби так нічого,
А в середині повний дим.
Затьмарює усім свою натуру.
Царство дня і ночі в кожнім з нас відкрито.
Але його не хочеться нам чути.
Ото їм краще перебитись ще з десятку літ.
А цього часу… Хтось таки почує,
І створить собі день вночі і ніч у дні.