Люблю прокидатись наодинці в порожній квартирі, і лежачи так декілька секунд відчувати себе комфортно і спокійно наче важкий камінь. Потім босоніж пройтись по бетону і відчинити вікно. Відчути різний порив вітру і втекти з лабіринту бетону кудись далеко. Знайти десь спіле горіхове дерево, прилягти на траві що біля нього і їсти горіхи. Бо по перше вони калорійні, а по друге – корисні для мозку, тому багато їх не з ’ їси. Один в них мінус - потім на руках залишаються непривабливі чорні плями що погано відмиваються. Невдовзі біля мене пройдуть перехожі, і запитають чому я тут сиджу? Сам не знаючи відповіді я звісно спробую збрехати що я чимось зайнятий, і в підтвердження цього підніму брудні від горіхів руки так щоб їх було добре видно. Спочатку перехожі повірять, а потім помітять горіхове дерево над моєю головою, і думаючи що я брехун підуть геть. Нехай ідуть, наодинці краще. Ні вони не винні, винні ми, не кожен поодинці а всі разом. Я теж будував це суспільство. Я ходив в його школу, лікувався в його лікарні, їв продукти вироблені ним. А зараз воно несподівано перестало мене влаштовувати. Хоча це сталось не несподівано, а швидше систематично. Нажаль суспільство як і батьків не обирають. А втікати від нього і жити аскетом, ховаючи консерви десь в печері або в погребі – сумнівна розрада. Це суспільство багато створило, хоча я знаю що збудувати щось без руйнування – неможливо. Навіть зараз, коли я пишу ці рядки, я руйную цілий конгломерат своїх думок, щоб донести хоча б скромну їх частину іншим. Швидше за все мене не сприймуть, бо є багато речей більш цікавих і близьких. Мені майже все одно чи зрозуміє мене хтось, чи підтримає, чи кине в мене камінь. Щойно камінь потрапляє в мене я прокидаюсь.
Як завжди філіжанка кави замість сніданку. Потім вдягаюсь тепліше, улюблений шарф, навушники і майже на пам'ять вивчений плейліст. Все, я в іншому світі. Відчуття трохи схоже на сон. Знайома бруківка, кеди з стоптаними підошвами і вічно розв’язаними шнурками. Чомусь саме сьогодні я не пішов коротким шляхом через ринок, а вирушив через площу. Я йшов парком що простягався біля самого краю площі, тут завжди було малолюдно. З іншого кінця площі людей також не було видно. Хоча, одна дівчина йшла навпроти й одразу привернула мою увагу. На секунду я подумав що не дивлячись на всі гріхи суспільства я радий що в ньому з'являються такі особи як ця дівчина. Я подумав «будь що буде», підняв руку і помахав їй. Вона схоже помітила мій жест, і озирнулась навколо щоб упевнитись що він був адресований саме їй. Зрозумівши що я жестом звертався до неї, вона, не менш сміливо відповіла мені повітряним поцілунком. «Потрапила точно в ціль» - подумав я. Здавалось, ніщо не заважало мені перейти площу, чи перебігти її, але придушивши перший порив я зрозумів, я помітив що вона зникає з поля зору. Я повернувся і решту площі пройшов задом наперед. Зупинився лише тоді, коли наткнувся ногою на тротуар. Ми ще зустрінемось, подумав я. Пройшло 3 чи 4 дні, і я нарешті знову помітив її цього разу вона була не сама, але схоже вона теж чекала на мене. Відчувши ще один порив я пішов назустріч їй, вона зробила те ж саме. Коли ми зустрілись поглядами на відстані менше метра, все стало зрозуміло. Я знав що вже не відпущу її, і вона схоже поділяла мій ентузіазм. Ви скажете «так не буває, а я скажу – ще й як буває!» Всі люди прагнуть щастя. Неважливо як воно прийде. Кохання не завжди романтичне та цікаве, іноді в ньому бувають будні, проте знайте секунда розділеного почуття варта вічності проведеної в стражданнях. Можна закритись від світу, але не закривайте світ для себе. Що може бути краще, ніж дивитись в очі коханій людині. Або лежачи на канапі схилити голову на її коліна, тим часом як вона пестить твоє волосся. Хіба це не щастя?
ID:
209498
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.09.2010 20:03:12
© дата внесення змiн: 05.09.2010 20:03:12
автор: Cold
Вкажіть причину вашої скарги
|
