Нічого нового
Коли сонце ще не сходить,
Коли нічого не видно, крім хмар,
Дівчина змерзла по березі бродить,
Вдихаючи запах світанкових чар.
Про що вона думає люди не знають.
І добре що сховані ніжні думки
Про того, за ким її серце страждає,
Бажаючи вірити в щасливі казки.
Можливо, колись вона плакала ніччю,
Можливо, її убивала печаль.
Здавалося їй, що страждатиме вічно -
Не йшов їй із серця нестриманий жаль.
Так довго з думками вона походжала,
Не вірячи в те, що прийде знову сміх.
В душі своїй ніжній вона все страждала,
Забувши про радості просто живих.
Можливо, вона тут сховатись хотіла,
Та знала завжди – від думок не втечеш.
Брехати у вічі ніколи не вміла
І правди сказати не може – авжеж!
Вона дивиться в далеч, не бачачи моря,
А бачить лише свою думку їдку.
І кожен колись теж пізнав того горя,
Яке не забудеш на довгім віку.
