Та чого ж ти не кажеш нічого
із того,щоб хотів би сказати,
і чому забираєш в дорогу
ношу ту,що не зможеш віддати.
Ти у ярма завжди запрягався
і тягнув віз життєвий в негоду,
доля гнула,та ти не зламався,
бо був першим у річці без броду.
І в бою від світанку до ночі,
то гориш,то вдихаєш тумани,
і лиш сон,вкривши стомлені очі,
зтулить,щоб лікувать твої рани.
Та поранень легких не буває,
усі в серці навиліт проходять,
та хто ж в рани такі зазирає,
котрі з білого світу нас зводять.
Скільки ж ти закривав нас душею,
почуття в ній глибоко сховавши,
і стогнав наодинці із нею,
так нікому страждань й не віддавши.
Де ж постійно знаходилась воля,
хто ж тримав тебе міцно рукою,
чи життя,чи кохання,чи доля,
чи та ноша,що тяг за собою.
Ти розділиш між нами по слову,
нехай кожному мудрість знайдеться,
й ми продовжим цю вічну розмову,
що шляхом з безконечності в`ється.
ID:
180552
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 29.03.2010 18:52:18
© дата внесення змiн: 29.03.2010 18:52:18
автор: Solovey
Вкажіть причину вашої скарги
|