Пишу так, як можу, бо знаю
Не в пишності слова є суть
А в діях та думках!
Читаю
Твої, та й проходить вся лють
За те, що немає вже сили
Йти далі бажаннями снів,
Підрізані начебто крила
Отруйними лезами днів,
Той замок із мрій пахне димом,
Бо стіни згоріли і пил
Политий сльозами невпинно,
Та вітром розвіяний,
Сил!
Я прошу, то щире зізнання,
Дай, Боже, мені й збережи
Надію на чисте кохання
І жити як далі, скажи!
Містами блукаємо тінню
Багатоквартирних химер,
Життя роздираючи тлінням…
Та вогник у серці не вмер,
Палає і хоче зігріти,
Він кличе тебе за собою,
Примушує знову радіти
І змінює зиму весною!
Пробач, що писати не вмію,
Слова - лиш відлуння до дій,
Бо вкотре я просто німію, -
То погляд кохання, він твій!
Молюся, як можу, бо знаю
Не в слові свята наша суть
А в діях та думках!
Кохаю
Тебе, та й проходить вся лють
За те, що буденність розводить
Бажання нездійснених снів
І сонце під ранок не сходить,
Затьмарене хибністю слів!
Боліє душа в намаганні
Зневіру відкинути в пил
Та вмитись сльозою кохання,
Як променем вічності,
Сил!
Я прошу, хоч трішечки волі
Дай, Боже, мені й збережи
Прекрасне, що є в моїй долі,
Омріяний шлях покажи…
Безмежними йде він степами
На рідній з дитинства землі,
Розлогими чудо-дубами
Ховає від сонця в тіні,
Там бджоли гудуть ліщиною
Над квітами, що у росі,
Він кличе мене за собою
Думками у повній красі!
Пробач, що молитись не вмію,
Слова не виправдують дій,
Вже серцем та тілом німію, -
Я прошу, коханням зігрій!
