Безводна, спалена, загублена пустеля
Вже подих вітру навіть не врятує
Лиш алкоголь всі почуття тамує
Очима п’яними ти дивишся у стелю
Як тимчасове забуття проходить
Рука сама вже тягнеться до дози
Давно ступила вже за грань неврозу
Хай краще тілу, ніж душі щось шкодить
Фізична смерть лякає лиш нікчемних
А от душа, сльозами вже омита,
На смертному одрі лежить розбита
Від мрій, надій і почуттів даремних
Спочатку страшно, потім страх минає
Чекаєш свого часу крок за кроком
Щоб суїцид не скоїть ненароком
Ти під рукою телефон тримаєш
Сміливість це чи слабкість, я не знаю
Чи може лиш не вистачає духу
Узяти лезо й різонути руку
Бо за таке на небі покарають
Убити тіло легко, трошки болю,
Щоб не за раз (бо гріх!), а по шматочкам
Прощаючись з неродженим синочком
Урешті полетить душа на волю
Там мусить бути легше, буде спокій
Ні сліз, ні болю, горя і образ
Ні грубих слів, ні непотрібних фраз
Душі замученій не бути одинокій…
Це ще не здійснене, лиш схему я зробила,
Допоки в забуття не провалюсь,
За нього слізно Богу помолюсь
І знов печаль, мов саваном, накрила…