— Тату, таточку, — вибігло бліде заморене зайча і кинулось батькові на груди. Воно притулилось до татових грудей так ніжно і так м'яко, як то уміє тільки створіння найбільш беззахисне й безпорадне. Вихудлий і кістлявий, з синіми посмугами під очима, прозорий, як решето, Матвійко був такий же шовковисто-пухнастий, як і Тетяна. "Ти, Рудику, молодець, так гарно назвав хлопчика, що й не сказати. Такий він у нас ніжненький, як кошеня", — пригадалися Петрові жінчині слова, і він спробував був уявити дружину, але, побачивши перед собою засумлене і притінене її лице, прогнав видіння так далеко, як тільки зміг.
— Папа, папочка, — выбежал бледный, заморённый зайчонок, и кинулся отцу на грудь. Он прижался к папиной груди так нежно и так мягко, как это умеет лишь создание самое беспомощное и беззащитное. Похудевший и костлявый, с синими отметинами под глазами, просвечивающий, как решето, Матвейка был такой же шелковисто-пушистый, как и Татьяна. "Ты, Рудик, молодец, так метко назвал мальчика, что слов нет. Такой он у нас нежненький, как котёнок", — припомнились Петру слова жены, и он попытался было представить её, но, увидев перед собой то опечаленное и притенённое лицо, прогнал видение так далеко, как только смог.
— От бач, хлопчик нівроку, незле виглядає,— подала голос мама, пестячи поглядом дітей.
— Вот видишь, мальчик ничего, недурно выглядит,— подала голос мама, лаская взглядом детей.
— Він поганенько їсть?
– Он плохо ест?
— Ні, гріх Бога гнівити. Я йому варю такий супчик, як Тетяна, за її рецептом. Пісний, ні скалочки ніде не плаває. Всиплю, кину масличка — умне, як за себе кине.
— Нет, грех Бога гневить. Я ему варю такой супчик, как Татьяна, по её рецепту. Постный, ни жириночки нигде не плавает. Налью, кину маслица — умнёт, как сквозь себя бросит.
Я з ним клопоту майже не маю, не так, як з Наталочкою. Та другий раз і ріски в губи не візьме, а він ще полатавше.
Я с ним хлопот почитай не знаю, не то что с Наташенькой. Та другой раз и крошки в рот не возьмёт, а он ещё и подлатался.
Петро тільки спустив очі долу і не промовив нічого. Заклопотана мама нічого не помічає, їй просто ніколи бачити, як Матвійко подався на силі. Якщо побуде тут із місяць-другий — переведеться ні на що. Досі ще вагаючись, чи залишати Матвійка в батьків, чи брати із собою (але куди? на кого лишати?), Петро зрозумів ясно і певно, що неодмінно забере хлопчика із собою.
Пётр только опустил глаза вниз и не сказал ничего. Захлопотавшаяся мама ничего не замечает, ей просто некогда заметить, как Матвейка ослаб. Если пробудет здесь месяц-другой превратится ни во что. До сих пор ещё сомневаясь, оставлять ли Матвейку у родителей или брать с собой (но куда? на кого оставлять?), Пётр понял совершенно ясно, что непременно заберёт мальчика с собой.
— Де ти був так довго? — докоряв йому син, хоч Петро бачив: сидячи в батька на колінах, син уже вибачав йому двотижневу розлуку, щасливий від дарованої зустрічі. Синівський погляд був сповнений нагромадженої ніжності, тільки зараз він стидався всю її вихлюпнути на татка.
— Где ты был так долго? — упрекал его сын, хотя Пётр видел: сидя на коленях у отца, тот уже простил ему двухнедельную разлуку, счастливый от дарованной встречи. Сыновний взгляд был полон накопившейся нежности, только сейчас он стеснялся всю её выплеснуть на отца.
— Я, Матвійку, був у лікарні.
– Я, Матвейка, был в лечебнице.
— І що — вилікували?
— И что – вылечили?
— Вилікували. Тепер усе гаразд.
– Вылечили. Теперь всё в порядке.
— А хворіти більше не будеш? Ні?
— А болеть больше не будешь? Нет?
– Не буду.
– Не буду.
— А маму — теж вилікували?
— А маму – тоже вылечили?
Бабуся суворо позирнула на сина і, впіймавши його погляд, зобов'язала пошукати вдалу відповідь.
Бабушка сурово взглянула на сына и, поймав его взгляд, обязала подыскать удачный ответ.
— Маму ще трохи не вилікували. Але мають ось-ось уже пустити додому.
– Маму ещё немножко не вылечили. Но вот-вот должны отпустить домой.
Тоді Матвійко уже зовсім розважливим тоном, мало не кепкуючи в душі зі своєї сентиментальності, додав:
Тогда Матвейка уже совсем рассудительным тоном, чуть не подтрунивая в душе над своей сентиментальностью, добавил:
— Я так уже скучив за своєю хаткою.
Бабусині губи тіпнулись, але вона взяла себе в руки, і Петро встиг перевести мову на інше.
— Я уже так соскучился по своей избушке.
Бабушкины губы дрогнули, но она взяла себя в руки, и Пётр успел перевести разговор на другое.
— А хто ходив на розмову? Ганна?
– А кто ходил на разговор? Анна?
— Яку розмову?
— Какой разговор?
— Я мав сьогодні розмовляти з вами по телефону.
– Я должен был сегодня разговаривать с вами по телефону.
— Не мали нічого. Видно, поштар не приніс. У нас тепер такий опиюс, заллє сліпи, впаде, то хлопчаки йому газети визбирують.
— Не знали ничего. Видать, почтальон не принёс. У нас теперь такой пьянчуга: зальет зенки, упадёт, так мальчишки у него газеты разбирают.
Незрозуміле чому Петро відчув незбагненне велике задоволення од цієї звістки.
Непонятно почему, Пётр почувствовал непостижимо большое удовлетворение от этого известия.
— А листів чом так довго не писали?
– А писем почему так долго не писали?
— А кому писати? Ганна цілісінький день на роботі. Тато не напише, а я так за день накручуся, що мені й циганські діти не милі. Аби до ліжка долізти ввечері.
— А кто писать-то будет? Анна целый день на работе. Папа не напишет, а я так за день накручусь, что мне и цыганские дети не милы. Хоть бы до постели добраться к вечеру.
Петро вийшов покурити в коридор і зразу ж почув, як рипнули сінешні двері і вистромив голівку синок.
Пётр вышел покурить в коридор и сразу же услышал, как скрипнула дверь в сени, и просунул головёнку сынок.
— Ти куди, татку?
— Папа, ты куда?
— Матвійку, я зараз зайду. От тільки покурю — і зайду.
– Матвейка, я сейчас вернусь. Вот только покурю – и зайду.
— Не виходь, чуєш, не виходь,— став просити хлопчик, і очі йому стали майже квадратні.
— Не выходи, слышишь, не выходи,— начал просить мальчик, и глаза его сделались почти квадратными.
— Ходи-но, Петре, краще до хати,— подала голос мама.— Сядеш ось коло грубки, все витягне. — А ти чом не даєш татові ступити кроку? — напустилася вона на Матвійка.
— Иди-ка, Петя, лучше в хату, — подала голос мама. — Сядешь у печки, всё вытянет. — А ты почему не даёшь папе шагу шагнуть? – напустилась она на Матвейку.
— Ага, щоб знову покинув, — накопилив губки хлопчик, проте підійшов до бабусі, видерся їй на коліна і став пантрувати батька.
— Ага, чтобы снова оставил, — надул губки мальчик, однако подошёл к бабушке, взобрался ей на колени и стал присматривать за отцом.
— То ти надовго приїхав? — запитала мама.
— Ты то надолго приехал? – спросила мама.
— Ні, завтра мушу їхати назад. Ще треба взяти якось квитка сьогодні.
– Нет, завтра должен ехать назад. Ещё нужно взять хоть какой-то билет сегодня.
— Бери на поїзд.
— Бери на поезд.
— Коли на поїзд, то їхати треба сьогодні ж.
– Если на поезд, то ехать надо сегодня же.
— Ну, то дивись сам. Бо як на мене, краще сидів би там і нікуди не рипався. Треба ж до Тетяни навідуватися, харчі потрібні добрі. А купило затупило. Тут у нас другий раз продається бобровий жир, але й правлять за нього, як за тата рідного. Хоч по правді, куди не кинься — то луплять дві ціни. До-о-рого стало жити.
— Ну, тогда смотри сам. По-моему, лучше сидел бы там и никуда не рыпался. Надо же к Татьяне наведываться, продукты нужны хорошие. А то деньги на дороге не валяются. Здесь у нас иной раз продаётся бобровый жир, да просят за него, как за отца родного. Хотя по правде, куда ни кинь — лупят две цены. Д-о-орого стало жить.
— Та й у нас так само.
– Так и у нас так же.
— Ну от. А які у вас гроші? Латки обкидати — і то нема за що. Старці та й уже.
— Ну вот. А какие у вас деньги? Латки обметать — и то не за что. Нищета да и только.
— Мамо, ну не треба про це. Звичайно, мені соромно, що вам і копійки ніколи перекинути не можу. Але виграбаємось якось із цієї ями — тоді буде легше.
— Мам, ну не надо об этом. Конечно, мне стыдно, что вам и копейки никогда подкинуть не могу. Но выгребемся как-нибудь из этой ямы — тогда будет легче.
— Та хіба ж я про це? Нам нічого не треба. Ми вже старі, розходи в нас сам знаєш які. А на хліб та цукор — і пенсії стане. Я про вас дбаю. Що в тебе, що в неї. Що в хаті — хоч посвищи.
— Да разве я об этом? Нам ничего не нужно. Мы уже старые, расходы у нас сам знаешь какие. А на хлеб и сахар – и пенсии станет. Я о вас волнуюсь. Что у тебя, что у неё. Что в хате — хоть свищи.
— А воно так краще. Менше клопоту.
– А так оно лучше. Меньше хлопот.
— Петре, а йди-но сюди,— обізвався батько. Видно, він поспав і оце допіру прокинувся.
— Пётр, а поди-ка сюда, — отозвался отец. Видимо, он поспал и только что проснулся.
Петро з мамою зайшли до спальні, сівши на протилежному ліжку.
Пётр с мамой вошли в спальню, присев на противоположной кровати.
— Це ти по Матвійка приїхав?
— Ты это за Матвейкой приехал?
— Я ще не знаю, тату, але, напевно, заберу.
– Ещё не знаю, пап, но, наверное, заберу.
— І що ж ти будеш робити з ним?
— И что же ты с ним будешь делать?
— Якось буде. Трохи сам посиджу, трохи в садок віддам, а то проситиму сусідську бабу, щоб подивилась.
— Что-нибудь. Немного сам посижу, может в садик отдам, а то попрошу соседскую бабульку, чтобы присмотрела.
— А в нас то що — гірше йому буде?
— А у нас что — ему хуже будет?
— Та не гірше. Тільки видужати вам треба — он мама, як з хреста знята, хай би вже одного тебе доглядала.
– Да не хуже. Только выздоравливать вам надо — вон мама, как с креста снятая, пусть бы уж за одним тобой ходила.
— Ні, неправдиво то ти кажеш,— зітхнув батько, і син побачив, що губи його стали по-дитячому надуті.— Тобі не подобається, як ми його глядимо.
— Нет, неправдиво ты это говоришь, — вздохнул отец, и сын увидел, что губы его по-детски надулись. — Тебе не нравится, как мы за ним смотрим.
— Він завжди щось мав проти мене, — докинула мама.
— Он вечно мной недоволен, – добавила мама.
— Ну, що ти, мамо. Як ти можеш таке казати? Тетяна дуже за ним скучила. Та й він — аж труситься, коли я не на його очах. І мені воно якось легше буде. А вам — хіба легко, коли такий лазарет?
– Ну что ты, мама. Как ты можешь такое говорить? Татьяна очень по нему соскучилась. Да и он – аж трясется, когда нет меня перед глазами. И мне оно как-то поспокойнее будет. А вам – разве легко, когда такой лазарет?
І чим більше Петро говорив, тим більше переконувався, що мовлене ним — зовсім не те, що треба було сказати зараз. Зніяковілий, Петро нарешті замовк, чуючи, що батьки ще менше йому вірять, ніж перед цим.
И чем больше Пётр говорил, тем больше убеждался, что сказанное им — совсем не то, что нужно было сказать сейчас. Смущённый, Пётр наконец умолк, чувствуя, что родители ему верят ещё меньше, чем до того.
— Про мене, — тільки й відказала мама і подалась геть, утираючи ріжечком хусточки очі.
— Я виновата, — только и ответила мама и подалась прочь, утирая глаза уголком платочка.
— Я просто не знаю, як із вами розмовляти,— не втерпів Петро, підвівшись на ноги і нервово заходивши кімнатою. — Ну, зрозумійте ж, що так буде краще — і вам, і мені.
– Я просто не знаю, как с вами разговаривать, — не вытерпел Пётр, поднявшись на ноги и нервно заходив по комнате. — Поймите же, что так будет лучше — и вам, и мне.
— Боже мій, Боже. Та що ж ти там робитимеш сам? Ну, підеш завтра на роботу — на кого його покинеш? Думаєш, чужа баба догляне? Як погано я не дивлюсь — а все ж краще за чужу. Так само і в яслах. Але про мене, Семене, роби, як знаєш.
— Боже мой, Боже. Да что ты там будешь делать один? Ну, пойдешь завтра на работу — на кого его оставишь? Думаешь, чужая бабулька присмотрит? Как плохо я ни смотрю — а всё же лучше чужой. Так же и в яслях. Что до меня, Семён, поступай, как знаешь.
Матвійко, покинувши гратися із сестричкою, підійшов до ширми і, чуючи, що дорослі розмовляють про нього, зазирав круглими від уваги й настороженості очима.
Матвейка, оставив игру с сестрёнкой, подошёл к ширме и, слыша, что взрослые говорят о нём, заглядывал округлившимися от внимания и настороженности глазами.
— Іди сюди, маленький, — побачила його бабуся. — Бідне моє пискляточко, — вона стала гладити його покірно схилену голову. — То ти з бабусею будеш чи поїдеш із татком?
— Иди сюда, маленький, – увидела его бабушка. — Бедная моя писклявочка, — она стала гладить его безропотно склоненную голову. — Так ты с бабушкой будешь или поедешь с папой?
На відповідь маленький, плачучи, подався до Петра і, як теля, уткнувся йому в плече.
В ответ маленький, плача, направился к Петру и, как телёнок, уткнулся ему в плечо.
— Я хочу до мами, до мами хочу, — жалібно протягнув він і вибухнув таким плачем, що ледве його вдалося вгамувати.
– Я хочу к маме, к маме хочу, – жалобно протянул он и взорвался таким плачем, что едва удалось его успокоить.
— Ото вже, і розревівся одразу, — пожартував дідусь. — А з Наталочкою хто буде гратися?
— Вот уж, и разревелся сразу, — пошутил дедушка. — А с Наташенькой кто будет играть?
— Я Наталочку з собою візьму,— все ще відхлипуючи, схриплим голосом проказав Матвійко, витираючи кулачками розчервонілі очі.
– Я Наташеньку с собой возьму, — всё ещё всхлипывая, охрипшим голосом произнёс Матвейка, вытирая кулачками раскрасневшиеся глаза.
— А хто ж там тебе буде глядіти?
— А кто там за тобой будет смотреть?
— Ніхто. Я сам себе буду глядіти,— стояв на своєму хлопчик, і тут він щось пригадав і, швидко виходячи із задуми, так щасливо усміхнувся, що дорослі не посміли більше продовжувати мови.
– Никто. Я сам за собой буду смотреть, — стоял на своём мальчик, и тут он что-то вспомнил и, поспешно выходя из замысла, так счастливо улыбнулся, что взрослые не смели больше продолжать разговор.
— Ну, то роби як знаєш, — закректів дідусь і став підводитись на ліжкові. Всі поспішили покинути спальню. У хаті настав спокій.
— Ну, тогда делай, как знаешь, — закряхтел дедушка и стал приподниматься на кровати. Все поспешили покинуть спальню. В доме наступил покой.
* * *
— І як його летіти, нічого не видно за туманом,— журилася мати, коли речі вже були нарихтовані, а Матвійко відчував себе іменинником.
— И как же тут лететь, ничего не видно из-за тумана, — сокрушалась мать, когда вещи уже были собраны, а Матвейка чувствовал себя именинником.
— Нічого, мамо, коли не вийде з літаком — сяду на поїзд і вже.
– Ничего, мам, если не выйдет с самолётом, сяду на поезд и всё.
— А квиток як?
— А билет как?
— Один здам, а другий куплю.
– Один сдам, а другой куплю.
— Ми пішки підемо з татком, — рішуче заявив Матвійко, так уже настроєний на від'їзд, що не хотів чути ніяких застережень. Маленькому підказував інстинкт: із маленьких зауважень можуть вирости заперечення, отож, їх треба одразу підрубувати, при самій землі.
— Мы пешком пойдём с папой, — решительно заявил Матвейка, так настроенный на отъезд, что уже не хотел слышать никаких отговорок. Инстинкт подсказывал малышу: из маленьких замечаний могут вырасти возражения, так что их надо сразу подрубать, у самой земли.
— А підете, підете, тільки хто вас там чекає?
— Ну, пойдёте, пойдёте, только кто вас там ждёт?
— Мама чекає, — конозисто відвів питання Матвійко і приніс із другої кімнати Наталчині книжечки. За ним плачучи йшла Наталочка, скаржачись, що Матвій-крутій забрав її книги. Втім, спійманий на гарячому, хлопчик не став наполягати, радий, що, відмовившись од меншого, він уже неодмінно доскочить більшого: раз не можна Наталчиних книжечок — то на літак хоча б — можна?
— Мама ждёт, — высокомерно отвёл вопрос Матвейка и принёс из другой комнаты Наташины книжки. За ним, плача, шла Наташенька, жалуясь, что Матвей-крутой забрал её книги. Впрочем, пойманный с поличным, мальчик не стал настаивать, радуясь, что, отказавшись от меньшего, он уж непременно добьётся большего: раз нельзя Наташенькиных книжечек— то на самолёт хотя бы — можно?
— Ну, тату, швидше видужуй і приїзди у гості до нас, — Петро простягнув батькові руку, але той не взяв її, кинувши просто в очі:
– Ну, папа, поскорей поправляйся и приезжай в гости к нам, — Пётр протянул отцу руку, но тот не взял её, бросив прямо в глаза:
— Я тобі не подам руки. Бо так зле себе чую, що боюсь прощатися. Хай-но ми ще побачимось.
— Я тебе не подам руки. Ибо так плохо себя чувствую, что боюсь прощаться. Пускай мы ещё увидимся.
Петрові не стало слів заспокоювати батька. І поспіхом, щоб не зрадили нерви, він нахилився над ліжком і поцілував батька у зарослу холодну щоку.
У Петра не нашлось слов его успокаивать. И наспех, чтобы не сдали нервы, он наклонился над кроватью и поцеловал того в заросшую холодную щёку.
Уже на порозі він повернувся до батька, хотів підбадьорити його жестом, але жесту не вийшло. Побачивши в батькових очах вираз осклілого холоду, Петро не витримав погляду і, похнюпившись, вийшов із валізою з хати. За ним вийшли Матвійко з бабусею.
Уже на пороге он обернулся к отцу, хотел ободрить его жестом, но жеста не получилось. Увидев в глазах отца выражение остеклевшего холода, Пётр не выдержал взгляда и, потупившись, вышел с чемоданом из дома. За ним вышли Матвейка с бабушкой.
Дезорієнтовані через туман, вони висіли з тролейбуса трохи зарано і рушили заболоченим хідником. По дорозі наздогнали якусь жінку, що запримітила Матвійка і стала з ним перемовлятися.
Дезориентированные из-за тумана, они сошли с троллейбуса немного раньше и двинулись по заболоченным тротуарам. По дороге нагнали какую-то женщину, которая, заметив Матвейку, начала с ним разговаривать.
— Ти куда єто малий спішіш?
— Куда это ты, маленький, спешишь?
— До мамочки в Київ.
– К мамочке в Киев.
— А єто щирий українец. Ма-ла-дец,— протягнула жінка, а Петрові стало бридко: ото дев'яте диво світу — почула незнайому для себе мову.
— А это искренний украинец. Ма-ла-дец,— протянула женщина, и Петру стало противно: вот, девятое чудо света — услышала незнакомый для себя язык.
Жінка виявилась співробітницею аеропорту, і бабуся стала тут же справлятися — як і що.
Женщина оказалась сотрудницей аэропорта, и бабушка стала тут же справляться – как и что.
— Нічого ж не реве,— бідкалася вона.
– Ничего же не ревёт, — жаловалась она.
— Нічого, тьотка, зареве, — перекривила маму жінка, забравши над нею гору. — Ви куда єдітє?
— Ничего, тётенька, заревёт, — передразнила маму женщина, взяв над ней верх. — Вы куда едете?
— Це син їде з хлопчиком. А я вже давно приїхала.
– Это сын едет с мальчиком. Я уже давно приехала.
— Так ви здешняя?
— Так вы здешняя?
— А здешня, якже. Ось уже тридцять років, як здешня. Жінка не сходила з дива і, зрештою, мала рацію.
– Здешняя, а как же. Вот уже тридцать лет, как здешняя. Женщина не переставала удивляться и, в конце концов, имела на то основание.
— Ви не безпокойтесь. На Київ літаємо часто. Єто в вас, правда, невдачний рейс, потому що он приходе сюда з Краснодара. І часто опаздує. Но якось буде.
— Вы не беспокойтесь. На Киев летаем часто. Правда, у вас это неудачный рейс, потому что он приходит сюда из Краснодара. И часто опаздывает. Но как-то будет.
Лишивши маму з Матвійком у вокзалі, Петро подався довідатись, як буде з його рейсом. Матвійко знову затявся — хоч кров з носа — йти за татом услід, але батько не дозволив йому того робити. Від плачу хлопчика удержали тільки чужі люди: як-не-як, а на людях козаки вологи не пускають.
Оставив маму с Матвейкой на вокзале, Пётр отправился узнать, что будет с его рейсом. Матвейка опять упрямился — хоть кровь из носа — идти за папой вслед, но отец не позволил ему этого сделать. От плача мальчика удержали только чужие люди: как-никак, а на людях казаки нюни не пускают.
В багажному відділенні стояли величезні черги. Аеропорт було закрито від самого ранку, і пасажири поспішали здати квитки, щоб не марудитися тут бозна-скільки.
В багажном отделении стояли огромные очереди. Аэропорт был закрыт с самого утра, и пассажиры спешили сдать билеты, чтобы не мариноваться здесь бог знает сколько.
— Вам куди? — запитала Петра касир, хоч допіру віконце, біля якого він стояв, було ще зачинене.
— Вам куда? — спросила Петра кассирша, хотя окошко, у которого он стоял, было ещё закрыто.
— Та на Київ.
– Да на Киев.
— Беріть швиденько квиток, а то не встигнете. І бігом на посадку, бо спізнетесь, — механічно кинула вона квиток сторопілому Петрові, і той скільки сили погнав у вокзал, де на нього чекали мама і синок.
— Берите поскорее билет, а то не успеете. И бегом на посадку, иначе опоздаете, — она механически бросила билет оторопевшему Петру, и тот что было сил помчался на вокзал, где его ждали мама и сынок.
— Ну, то як? — запитала мама.
— Ну, как? – спросила мама.
— Застібки швиденько Матвійкові пальтечко. Зараз біжимо.
– Быстренько застегни Матвейкино пальто. Сейчас бежим.
Пасажири вже піднімалися трапом. Вийшовши на полігон, Петро озирнувся туди, де стояла самотня мама, і помахав їй рукою.
Пассажиры уже поднимались по трапу. Выйдя на полигон, Пётр обернулся туда, где стояла одинокая мама, и помахал ей рукой.
Мама болісно скривилася і підняла над головою скоцюрблену кощаву долоню. А йому здалося, що вона і тепер осудливо дивилася на сина, так і не примирившись у душі з цим незрозумілим для її простого серця від'їздом. Мама ніколи не любила техніки, подумав Петро, коли літак уже вивозили на злітну смугу. І тут же зрозумів, що ця думка заступає іншу, яку він зараз просто боїться думати і якої водночас не може й не думати: мамі прикро, що за стільки років син так ніколи по-людському і не попрощався з нею, що цей величезний літак ніби обікрав їхні душі і вони коло нього стали маленькі-маленькі, аж їм легко загубитися біля нього. Може, навіть так, що життя кожного з них тут, у аеропорті, стає непомітне і малозначущс: яке там прощання, коли величезний літак мусить на тебе ждати! Видно, на прощання вона хотіла йому щось сказати, але так і лишилася стояти, знічена тим, що сина забрала ця велетенська, незрозуміла їй сила.
Мама болезненно поморщилась и подняла над головой скрюченную костлявую ладонь. И ему показалось, что она и теперь осуждающе смотрела на сына, так и не примирившись в душе с этим непонятным для её простого сердца отъездом. Мама никогда не любила техники, подумал Пётр, когда самолёт уже вывозили на взлётную полосу. И тут же понял, что эта мысль всего лишь заслоняет другую, которую он сейчас просто боится в то же время не может не думать: маме обидно, что за столько лет сын так ни разу по-человечески и не попрощался с ней, что этот огромный самолёт словно обокрал их души, и рядом с ним они стали маленькими-маленькими, так что им теперь очень легко потеряться. А может быть просто жизнь каждого из них здесь, в аэропорту, становится незаметной и малозначительной: какое там прощание, когда огромный самолёт должен тебя ждать! Видимо, на прощанье она хотела ему что-то сказать, но так и осталась стоять, подавленная тем, что сына забрала эта гигантская, непонятная ей сила.
Десь стоїть і дивиться, як літак, мов корову на мотузі, потягнули в туман, у багно, а літак упирається, не хоче їхати, а його силоміць відриває від землі і жене в безвість.
Так и стоит, и смотрит, как самолёт, словно корову на верёвке, потащили в туман, в болото, а самолёт упирается, не хочет ехать, но его через силу отрывает от земли и гонит в неизвестность.
Пасажири, сидячи в літаку, ніяк не могли надивуватися, що вони справді в лайнері, що передтрапова штовханина і взаємні образи лишилися позаду і тепер можна бути підкреслено ввічливими і коректними: ввічливість добра тоді, коли нічого не коштує. "Скажіть, будь ласка", "Дуже прошу", "Дякую за рейс", "Заради бога". Петро дивиться на шклянку з широким денцем і ніби бачить подобу людської ввічливості: один необережний рух — і шклянка впаде, розлетівшись на дрібні скалки. Отоді вже можна порозумітися перетудитвою мовою.
Пассажиры, сидя в самолете, никак не могли прийти в себя от того, что они действительно в лайнере, что пред-траповая толкотня и взаимные обиды остались позади и теперь можно быть подчёркнуто вежливыми и корректными: вежливость добра тогда, когда ничего не стоит. "Скажите, пожалуйста", "Очень прошу", "Благодарю за рейс", "Ради бога". Пётр словно смотрит на стакан с широким донышком и видит подобие человеческой вежливости: одно неосторожное движение — и стакан упадёт, разлетевшись на мелкие осколки. Вот тогда уже можно будет достигнуть взаимопонимания на «пере-туда-твою» языке.
Тимчасом літак вирвався у чисте небо з одвічно зеленавою голубінню, і клопоти, віддалені багатьма кілометрами ("летимо на висоті шість тисяч метрів") призабулися, і всі думи заполонила одна: о третій годині п'ятнадцять хвилин — Київ.
Тем временем самолёт вырвался в чистое небо с извечно зеленоватой голубизной, и хлопоты, отдалённые многими километрами ("летим на высоте шесть тысяч метров") подзабылись, и все мысли заполонила одна: в три часа пятнадцать минут — Киев.
— Ви знаєте, цей літак мав летіти на Ригу через Харків, але Харків закрито, і вони взяли кількох киян, щоб не пустували місця,— дивувався тлустий чиновник із гарною шкіряною течкою.
— Вы знаете, этот самолет должен был лететь на Ригу через Харьков, но Харьков закрыт, и они взяли нескольких киевлян, чтобы не пустовали места, — удивлялся полный чиновник с добротной кожаной папкой.
— Да-а, рейс — як у казці,— у тон йому відповідав п'ятдесятирічний худорлявий чоловік із нужденним обличчям, який, видно, тільки під старість таки "пішов" у люди і тому спішно копіював манери людей більш високих шаблонів.
— Да-а, рейс — как в сказке, — в тон ему отвечал пятидесятилетний худощавый мужчина с исстрадавшимся лицом, который, видимо, только под старость таки «вышел» в люди, и потому спешно копировал манеры лиц более высоких шаблонов.
Петро не втручався в розмову, яка його, зрештою, й не обходила. Головне — ти летиш у велике невідоме твого завтрашнього дня, а в ньому треба бути особливо обачним. Малі радощі можуть приспати в тобі пильність, а це небезпечно. Отож, сприймай маленькі везіння за дари богів. Боги не люблять робити великих дарунків, вони теж навчилися понять рівноправності й демократичної міри.
Пётр не включался в разговор, который вообще то и его касался. Главное – ты летишь в большое неизвестное твоего завтрашнего дня, а в нём надо быть особенно осмотрительным. Маленькие радости могут усыпить твою бдительность, а это небезопасно. Так что воспринимай маленькие везения как дары богов. Боги не любят делать большие подарки, они тоже научились понятиям равноправия и демократической меры.
Коли під крилом заіскріла київська панорама, Петро зрадів, що місто натякає йому: все буде гаразд. Тобто, якось відкрутимось. За бортом було п'ятнадцять градусів морозу, а заснулий Матвійко став покашлювати. Як його батько не беріг, а він таки добре спітнів, лежачи на татових колінах. Тепер треба було якомога швидше упіймати таксі, щоб не ризикувати синовим здоров'ям.
Когда под крылом заискрила киевская панорама, Пётр обрадовался, что город намекает ему: всё будет хорошо. То есть, как-нибудь выкрутимся. За бортом было пятнадцать градусов мороза, а заснувший Матвейка стал покашливать. Как отец не берёг его, он таки здорово вспотел, пока лежал на коленях папы. Теперь нужно было поскорее поймать такси, чтобы не рисковать сыновьим здоровьем.
На їхнє щастя, просто коло під'їзду аеровокзалу зупинилося велике таксі і з нього висіли пасажири. Петро запитав у таксиста, і той, трохи повагавшись, дозволив сісти. А сам подався до натовпу назбирувати "комплект". Тимчасом передні дверцята машини відкрив якийсь підпилий молодик і, прочинивши вітрове скло, став розкурювати цигарку.
На их счастье, прямо у подъезда аэровокзала остановилось большое такси и из него вышли пассажиры. Пётр спросил таксиста, и тот, немного поколебавшись, разрешил сесть. А сам направился к толпе добирать «комплект». Между тем, переднюю дверцу машины открыл какой-то подвыпивший парень, сел и, приоткрыв ветровое стекло, стал раскуривать сигарету.
— Прошу не курити, тут дитина.
– Прошу не курить, здесь ребёнок.
Молодик незадоволено подивився в їхній бік, щось пробурчав, але цигарку таки викинув.
Парень недовольно посмотрел в их сторону, что-то проворчал, но сигарету выбросил.
— Тобі куди? — запитав його надбіглий таксист.
– Тебе куда? — спросил его подбежавший таксист.
— Давай, мені все равно.
— Давай, мне все равно.
— Та панімаєш, — вів далі сисунець, хлопчина років двадцяти, — жизнь дала трещину. Посадив свою нівєсту і тіпер буду пить. Хорошо би собаку купить, — несподівано процитував він Буніна. — Знаєш чиє?
— Вот, панимаешь, — продолжал сосунок, парень лет двадцати, — жизнь дала трещину. Посадил свою невесту и теперь буду пить. Хорошо бы собаку купить, – неожиданно процитировал он Бунина. – Знаешь чьё?
— Чепухою не займаюсь, — резонно відповів йому таксист.
– Чепухой не занимаюсь, — резонно ответил таксист.
— Ну, старік, єто ти напрасно. Жизнь, она скучная, єслі іщо без чепухи. Я вот люблю читать стіхі, даже сам печатаюсь. Я, правда, прозою більше забавляюсь.
— Ну, старик, это ты напрасно. Жизнь, она скучная, если ещё и без чепухи. Я вот люблю читать стихи, даже сам печатаюсь. Я, правда, прозой больше забавляюсь.
— Ну і ну.
– Ну и ну.
— Да, так що тіпєрь холостяк.
— Да, так что теперь холостяк.
— А вона куда?
– А она куда?
— На практику. Студентка. Скоро буде психіатром. Нужная професія, га? Я тоже студент.
— На практику. Студентка. Скоро будет психиатром. Нужная профессия, га? Я тоже студент.
Таксі перепинив якийсь молодик і примусив Петра посунутись углиб сидіння.
Такси остановил какой-то молодой человек и заставил Петра подвинуться вглубь сиденья.
— Понімаєш, — теревенив далі п'яний студент, — чим хороше життя? Що так ідеш-минаєш ці домики, сквери, хочеш — спиняйся, хочеш — їдь далі, а дивись-дивись, скільки хочеш, — от тобі й життя. Надивився — і помирай. Жити — це значить дивитися збоку. Созерцать, як казали древніє.
— Понимаешь, — продолжал пьяный студент, — чем хороша жизнь? Что так идешь-проходишь эти домики, скверы, хочешь – останавливайся, хочешь – езжай дальше, а смотри-смотри, сколько влезет, — вот тебе и жизнь. Насмотрелся – и умирай. Жить – это значит смотреть со стороны. Созерцать, как говорили древние.
Він спробував був знову закурити цигарку, але таксист йому не дозволив, пославшись на гіпертонію.
Он попытался снова закурить сигарету, но таксист ему не разрешил, сославшись на гипертонию.
— Голова болить? Да? А кровотечі не бува? З серцем тоже погано? Хорошо помагає бояришник, а ще — кориця з медом і ще один компонент, забув тільки який. Правильно я говорю?
— Голова болит? Да? А кровотечения не бывает? С сердцем тоже плохо? Хорошо помогает боярышник, а ещё корица с мёдом и ещё один компонент, забыл только какой. Правильно я говорю?
— Все правильно, ти вже професор, — щедро відсипав таксист.
– Всё правильно, ты же профессор, – щедро отсыпал таксист.
— Слиш, земеля, мені нада доїхати до Караваївки. У тебе буде здача з десятки?
– Слышь, земеля, мне надо доехать до Караваевки. У тебя будет сдача с десятки?
— Що ти пінку пускаєш? Сів — то сиди. Приїдеш — будеш розплачуватись.
– Что ты пускаешь пенку? Сел — сиди. Приедешь – будешь расплачиваться.
— Ну, а скільки єто буде стоїть?
– Ну а сколько это будет стоить?
Водій тільки помахав головою, так образило його дурне питання.
Водитель только помотал головой, так обидел его глупый вопрос.
— Ну, так сколько, земеля?
– Ну, так сколько, земеля?
— Копійок сорок, от сили п'ятдесят,— несподівано спокійним тоном відповів водій, знайшовши найкращий спосіб відповіді.
— Копеек сорок, от силы пятьдесят, — неожиданно спокойным тоном ответил водитель, найдя лучший способ ответа.
— А в тебе буде з десятки здача? — не вгавав молодик.
– А у тебя будет с десятки сдача? — не унимался молодой человек.
— От уже й приїхали. Де тебе вибросити?
– Вот и приехали. Где тебя выбросить?
— Гальмуй.
– Тормози.
Молодик подав водієві десятку, а той, понишпоривши по кишенях, видно, не знайшов дрібних.
Молодой человек подал водителю десятку, а тот, порыскав по карманам, видно, не нашёл мелочи.
— А больш нема нічого? — з досадою запитав він.
– А больше нет ничего? — с досадой спросил он.
— Нє, только десять копійок,— реготнув молодик.
– Нет, только десять копеек, — хохотнул молодой человек.
— Ну, ладно, провалівай, — водій із серцем підігнав молодика.
– Ну ладно, проваливай, – водитель в сердцах выгнал молодого человека.
— То спасибі, земеля.
– Ну, спасибо, земеля.
— Пошел би ти к... зо своїм "спасіба", — водій хряснув дверцятами і ввімкнув швидкість.
– Пошел бы ты к... со своим "спасиба", – водитель хлопнул дверцей и включил скорость.
— Г...нюк, що називається, г...нюк, — ніяк не міг заспокоїтись таксист.
– Г...нюк, что называется, г...нюк, – никак не мог успокоиться таксист.
— Так ти з нього нічого й не здер? — здивувався студент.
— Так ты с него ничего и не содрал? — удивился студент.
— Та зачєм? з г...ком заведись — сам таким будіш. Я сразу по морді побачив, що це г...о. От як робити людям добро. А він тобі наклав у карман — і будь здоров.
– Да зачем? с г...ком заведись — сам таким будешь. Я сразу по морде увидел, что это г…о. Вот как делать людям добро. А он тебе наклал в карман – и будь здоров.
— Ну, єто ти напрасно, совсем напрасно, — повчав сисунець сивоголового таксиста. — Треба було його витурити, як міленького.
— Ну, это ты напрасно, совсем напрасно, — поучал сосунок седоголового таксиста. — Надо было его вытурить как маленького.
— Ляд із ним. А то й так — аж голова розболілась, — мовив таксист, обганяючи газика. — Нада кидати цю роботу, через гіпертонію вже не можу. Оце літом їздив у Палангу, в Прибалтику, в мене своя машина, нічого не помогло.
– Ляд с ним. А то и так — уж голова разболелась, — сказал таксист, обгоняя ГАЗик. — Надо бросать эту работу, из-за гипертонии уже не могу. Вот летом ездил в Палангу, в Прибалтику, у меня своя машина, ничего не помогло.
— Своя машина? — мало не зверескнув сисунець.
— Своя машина? — чуть не взвизгнул сосунок.
— Та єто я так, межи прочим. Що ж тут такого?
– Да это я так, между прочим. Что тут такого?
— А скільки ж ти заробляєш?
— А сколько ж ты зарабатываешь?
— От виработки, как всі. В середньому набігає полтори сотні. Можна нагнать і больше. Тут же завсігда свіжа копійка.
– От выработки, как все. В среднем набегает полторы сотни. Можно нагнать и больше. Здесь же всегда свежая копейка.
— Да-а,— зітхнув студент.— А я от закінчу інститут, буду мати дев'яносто п'ять рупій. На чорта вчитись — не знаю.
— Да-а, — вздохнул студент. — А я вот закончу институт, буду иметь девяносто пять рупий. На черта учиться – не знаю.
— Я теж закончив інститут, — спокійно відпарирував таксист.— А от уже шеснадцать літ как кручу баранку.
– Я тоже окончил институт, — спокойно отпарировал таксист. — А вот уже шестнадцать лет как кручу баранку.
— Інститут окончив? — знову зверескнув студент.— А чого ж на таксі?
— Институт окончил? — снова взвизгнул студент. — А чего же на такси?
– Ну, чого-чого. Того. От кину машину, піду в автоколону, головним інженером предлагають. І здорово прогадаю на цьому.
– Ну, чего-чего. Того. Вот брошу машину, пойду в автоколонну, главным инженером предлагают. И здорово на том прогадаю.
— Будеш менше мати? — студент знову мало не зойкнув од здивування.
— Будешь меньше получать? — студент снова чуть не вскрикнул от удивления.
— Конечно. Тут же завсігда свіжа копійка.
– Конечно. Здесь же всегда свежая копейка.
— Так зато ж крутити не будеш цю штучку, — він показав на стерно, але жест його був, як у кожного п'яного, маловиразний. — І потом моральне задоволення. Єто ж тоже шото значить. Інакше зачем і вчиться?
— Так зато крутить не будешь эту штучку, — он показал на руль, но жест его был, как у всякого пьяного, маловыразительный. – И потом моральное удовлетворение. Это же то же что-то значит. Иначе зачем и учится?
— Єто все, дорогой, мені до одного мєста. От поживеш з моє — тоді взнаєш, зачем. В тебе ж іще дур у голові, всякое-такое, а я думаю... о матеріальном.
– Это всё, дорогой, мне до одного места. Вот поживёшь с моё — тогда узнаешь, зачем. У тебя ведь еще дурь в голове, всякое-такое, а я думаю... о материальном.
Матвійко з осудом дивився на студента, а Петрові чомусь не сходив із думки тато, що не подав на прощання руки. І ще — кощава скоцюрблена долоня матері. Вона, як курка. Велика курка з вицвілими сіро-голубими повіками.
Матвейка с осуждением смотрел на студента, а у Петра почему-то всё никак не шёл из мыслей папа, что не подал на прощание руки. И ещё — костлявая скрюченная ладонь матери. Она как курица. Большая курица с выцветшими серо-голубыми веками.
Ось і кінцева зупинка тролейбуса. Пригадавши, що в кишені в нього три останні карбованці, Петро злякався, що розплатитися із таксистом буде нічим. З цим таксистом треба розплачуватись щедро. А то ще, боронь, Боже, стане виявляти доброту. Петро поліз до кишені і намацав якийсь згорточок.
Вот и конечная остановка троллейбуса. Вспомнив, что в кармане у него три последних рубля, Пётр испугался, что расплатиться с таксистом будет нечем. С этим таксистом нужно расплачиваться щедро. А то ещё, упаси, Боже, станет проявлять доброту. Пётр полез в карман и нащупал какой-то свёрточек.
Мамина звичка — класти гроші не попереджаючи. Обвинувши аркушиком із календаря п'ять чи десять карбованців, вона обв'язала згорток білою ниткою і поклала йому в кишеню, так, щоб син не бачив.
Мамина привычка – класть деньги, не предупреждая. Обернув листком из календаря пять или десять рублей, она обвязала свёрток белой ниткой и положила ему в карман так, пока сын не видел.
І знову перед очима Петра з'явилася мамина сумна голова з синіми, як у курки, повіками і з тим же виразом тихості, доброти й неприхищеності.
И снова перед глазами Петра появилась грустная мамина голова с синими, как у курицы, веками и с тем же выражением тихости, доброты и беззащитности.
— Ну, такий той дядя гидкий, такий гидкий, фе, — обурювався Матвійко студентом.
— Ну, такой дядя гадкий, такой гадкий, фу, — возмущался Матвейка студентом.
— Бувають гірші. Куди гірші. Цей іще нічого.
– Бывают хуже. Куда хуже. Этот еще ничего.
— Бр-р, — гидливо пересмикнулось Матвійкове тіло, але на цей раз він не промовив нічого.
— Бр-р, — брезгливо передёрнулось Матвейкино тело, но на этот раз он ничего не сказал.
— А як у нас холодно, татку-у, диви, — Матвійко дихнув, стежачи за білою парою з рота. Він чомусь лишився з того задоволений.
— А как у нас холодно, папа-а, смотри, — Матвейка дохнул, следя за белым паром изо рта. Он почему-то остался этим доволен.
— Нічого, синку, ми зараз розпалимо грубку — і піде дух.
– Ничего, сынок, мы сейчас растопим печку — и пойдёт жар.
Петро подався на кухню, щоб зігріти якого чаю. Повернувшись назад, він побачив Матвійка, що сидів коло грубки, по-дорослому простягнувши до вогню пограбілі долоньки.
Пётр отправился на кухню, чтобы согреть хоть какого-нибудь чаю. Вернувшись назад, он увидел Матвейку, сидевшего у печки, совсем по-взрослому протянувшего к огню замёрзшие ладошки.
Приложение от переводчика
Казка про Кирика
Сказка про Кирика
Жив Кирик-мужичок. Сталася Кирикові велика причина: умерла саме в жнива дитина. Тепер бідний Кирик ходить, шукає, нема кому ямки копати, нема кому труну робити, ніхто не хоче – ніколи. Пішов Кирик до попа.
Жил-был Кирик-мужичок. Постигло Кирика большое несчастье: умер у него в самую жатву ребёнок. Теперь бедный Кирик ходит, ищет – некому могилу выпать, некому гроб сколотить, никто не хочет. Пошёл Кирик к попу.
– Прийшов до вашої милості, щоб ішли дитя хоронити.
– Пришёл к Вашей милости, чтоб пришли ребёночка отпевать.
– А є у тебе, Кирику, карбованець?
– А есть у тебя, Кирик, рублик?
– Нема, – каже.
– Нет, – отвечает.
Не хоче піп дитину ховати. Іде додому Кирик, плаче – ніхто його не слухає. Пішов він сам яму копати. Копає Кирик яму, дивиться – йде дідок.
Не желает поп ребёнка отпевать. Идёт Кирик домой, плачет – никто его не утешит. Пошёл он сам могилку копать. Копает Кирик могилу, видит – идёт старичок.
– Здоров будь, Кирику! Що то ти тут робиш?
– Здравствуй, Кирик! Что ты тут делаешь?
– Сталась мені велика причина: умерла у жнива дитина, ніхто не хоче яму копати, то сам копаю.
– Постигло меня большое несчастье: умер к самой жатве ребёнок, никто не хочет могилку копать – вот сам и копаю.
– Підожди, Кирику, не копай, іди зі мною.
– Погоди, Кирик, не копай, ступай за мною.
Прийшли вони на долинку.
Пришли они в одну долинку.
– Викопай тут, Кирику, ямку на дитинку.
– Выкопай вот здесь, Кирик, для ребёночка могилку.
Став копати Кирик ямку на дитину, викопав із срібними карбованцями котельчик. Кирик зрадів, прийшов додому, взяв коня і поїхав у город; купив куль муки пшеничної, пшона, сала. Вертається, коли у нього повен двір людей: той домовину робить, ті пішли яму копать (дізнались, що у Кирика гроші є). Прийшов Кирик до попа, вийняв грошей сорок карбованців.
Стал копать Кирик могилу для ребёнка, выкопал сундучок с серебряными рублями. Кирик обрадовался, пришёл домой, запряг лошадь и поехал в город: купил мешок муки пшеничной, пшена и сала. Возвращается, а у него полон двор людей: тот гроб сколачивает, те пошли могилу копать (прознали, что у Кирика деньги завелись). Пришёл Кирик к попу, принёс денег – сорок рублей серебром.
– Прошу, батюшко, дитину ховати з собором.
– Прошу, батюшка, ребёнка отпевать собором.
– Зараз, Кирику, іди додому, я зараз буду.
– Сейчас, Кирик, иди домой, я сей же час буду.
Не дійшов Кирик додому, як уже йде дванадцять попів з дванадцяти церков. І цей піп з попадею йде. Почали дитину з собором ховати, як купецького сина.
Не успел Кирик до дому дойти, как уже идут двенадцать попов из двенадцати церквей. И тот поп с попадьёй идёт. Начали отпевать ребёнка собором, словно купеческого сына.
Поховали, сіли трапезувати. Піп хоче спитати в Кирика, де то він грошей дістав. А попадя і каже:
– Не допитуйся тепер, бо будеш із хати сторч махати. Діждеш посту. Кирик ніде не дінеться. Стане він говіти, спитаєш його на духу, де він гроші взяв. Не признається – не станеш його сповідати.
Похоронили, сели трапезничать. Поп и хочет спросить Кирика, где тот денег достал. А попадья и говорит:
– Не спрашивай теперь, а то будешь из хаты картузом махать ты. Дождись поста. Кирик никуда не денется. Станет он говеть, вот и спросишь его на исповеди, где он деньги взял. Не признается – не станешь его исповедовать.
Піп дожидає посту. Став Кирик говіти, став піп його допитувати, де він добув грошики.
Дожидается поста поп. Вот стал Кирик говеть. Стал поп его допытывать, где тот добыл денежки.
– Які ти гріхи маєш?
– Ну, говори, в чём ты грешен?
– Батюшко, чоловік що ступив, то й согрішив.
– Батюшка, человек, что ни ступил – то и согрешил.
– Ні, я чув, що в тебе є якісь грошики непевні, що ти їх підчепив…
– Нет, я слышал, что у тебя некие денежки завелись нечестивые, что ты их где-то цапнул…
– Ні, батюшко!
– Нет, батюшка!
– Ну, не признаєшся, ступай геть з-перед моїх очей.
– Ну, коль не признаёшься, ступай прочь с глаз моих.
Приступає знов Кирик, піп і питає знов.
Приступает снова Кирик, поп же опять спрашивает.
– Так, – каже, – батюшко, знайшов я котельчик.
– Да, – отвечает, – батюшка, нашёл я сундучок.
– Я це знаю, – каже батюшка, – але ті гроші непевні. Принеси їх сюди. Я одслужу молебень, то мені буде часточка, тобі часточка і на церкву часточка.
– Я про то знаю, – говорит поп, – да только денежки те нечестивые. Принеси их сюда. Я отслужу молебен, будет и мне часть, и тебе часть, и на церковь часть.
– Добре, – каже, – нехай і так буде.
– Хорошо, – отвечает, – пускай так и будет.
Одправив піп вечерню, приходить додому.
Отправил поп вечерню, приходит домой.
– А що? – каже попадя.
– Ну, как? – спрашивает попадья.
– Знаю вже, де Кирик грошей набрав.
– Знаю теперь, где Кирик деньги взял.
І розповів їй усе.
И рассказал ей всё.
– Почекай, – каже вона, – не йди до нього. Я так зроблю, що всі гроші будуть твої.
– Подожди, – говорит она, – не ходи к нему. Я устрою так, что все денежки твоими будут.
Побігла попадя до шевця і випросила у нього шильце і дратви.
Побежала попадья к портному и выпросила у того шило и нитку суровую.
Прибігає додому, зняла з горища волову шкуру. Взяла ту шкуру, наділа на попа: передні ноги – на руки, задні ноги – на попові ноги, роги – на голову. Обшила вона шкурою, зробила з нього чорта.
Прибежала домой, достала с чердака воловью шкуру. Взяла ту шкуру, нацепила на попа: передние ноги – на руки, задние ноги – на поповы ноги, рога – на голову. Обшила она всего попа шкурой и сделала из него подобие чёрта.
– Іди тепер до Кирика, та постукай у вікно – він ще спить, – та й скажи: “Ага! Забрав мої гроші та й хочеш дати попові на церкву! Оддай їх зараз, а то увесь дім рознесу і всі душі заберу!” То він тебе злякається і віддасть гроші.
– Теперь иди к Кирику и постучи в окошко – он ещё спит, – и скажи так: “Ага! Взял мои денежки, да хочешь отдать их попу на церковь! Отдавай их немедленно, а то весь твой дом разнесу, и все что ни есть живые души заберу!” Он тебя испугается и отдаст деньги.
Прийшов піп під вікно та й заторохтів рогами. Кирик подивився, – а місячно, – думає, що диявол.
Пришёл поп под окошко, да как загрохочет рогами. Кирик удивился, – на дворе-то вызвездило, – подумал, что это дьявол.
– Чого тобі, нечиста сило, треба?
– Что тебе, нечистая сила от меня нужно?
– Ага! – говорить піп. – Узяв мої гроші, а душі не віддав? Оддай мені гроші, а то я тобі цей дім рознесу і всі душі заберу!
– Ага! – говорит поп. – Взял мои денежки, а души взамен не отдал? А-ну, отдавай мне назад деньги, а то я тебе весь дом разнесу, и все живые души заберу!
– Почекай, – каже Кирик, – я тебе боюся. Я тобі оддам гроші через двері…
– Подожди, – говорит Кирик, – я тебя боюсь. Я тебе отдам деньги через дверь…
Подав йому через двері котельчик. Прийшов піп додому. Попадя хотіла взяти той котельчик, а він попові до рук приріс. Стала вона оддирати з попа волову шкуру – стала з попа кров текти. Шкура приросла, і став з попа чорт.
И подал ему через дверь сундучок. Пришёл поп домой. Попадья хотела тот сундучок взять, а он попу к рукам прирос. Стала она отдирать с попа воловью шкуру – потекла из попа кровь. Шкура-то приросла, и сделался из попа и вправду чёрт.
ID:
1029508
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 28.12.2024 21:54:49
© дата внесення змiн: 29.12.2024 11:59:52
автор: Радiус24
Вкажіть причину вашої скарги
|
