— Тату, таточку, — вибігло бліде заморене зайча і кинулось батькові на груди. Воно притулилось до татових грудей так ніжно і так м'яко, як то уміє тільки створіння найбільш беззахисне й безпорадне. Вихудлий і кістлявий, з синіми посмугами під очима, прозорий, як решето, Матвійко був такий же шовковисто-пухнастий, як і Тетяна. "Ти, Рудику, молодець, так гарно назвав хлопчика, що й не сказати. Такий він у нас ніжненький, як кошеня", — пригадалися Петрові жінчині слова, і він спробував був уявити дружину, але, побачивши перед собою засумлене і притінене її лице, прогнав видіння так далеко, як тільки зміг.
[i]— Папа, папочка, — выбежал бледный, заморённый зайчонок, и кинулся отцу на грудь. Он прижался к папиной груди так нежно и так мягко, как это умеет лишь создание самое беспомощное и беззащитное. Похудевший и костлявый, с синими отметинами под глазами, просвечивающий, как решето, Матвейка был такой же шелковисто-пушистый, как и Татьяна. "Ты, Рудик, молодец, так метко назвал мальчика, что слов нет. Такой он у нас нежненький, как котёнок", — припомнились Петру слова жены, и он попытался было представить её, но, увидев перед собой то опечаленное и притенённое лицо, прогнал видение так далеко, как только смог.[/i]
— От бач, хлопчик нівроку, незле виглядає,— подала голос мама, пестячи поглядом дітей.
[i]— Вот видишь, мальчик ничего, недурно выглядит,— подала голос мама, лаская взглядом детей.[/i]
— Він поганенько їсть?
[i]– Он плохо ест?[/i]
— Ні, гріх Бога гнівити. Я йому варю такий супчик, як Тетяна, за її рецептом. Пісний, ні скалочки ніде не плаває. Всиплю, кину масличка — умне, як за себе кине.
[i]— Нет, грех Бога гневить. Я ему варю такой супчик, как Татьяна, по её рецепту. Постный, ни жириночки нигде не плавает. Налью, кину маслица — умнёт, как сквозь себя бросит.[/i]
Я з ним клопоту майже не маю, не так, як з Наталочкою. Та другий раз і ріски в губи не візьме, а він ще полатавше.
[i]Я с ним хлопот почитай не знаю, не то что с Наташенькой. Та другой раз и крошки в рот не возьмёт, а он ещё и подлатался.[/i]
Петро тільки спустив очі долу і не промовив нічого. Заклопотана мама нічого не помічає, їй просто ніколи бачити, як Матвійко подався на силі. Якщо побуде тут із місяць-другий — переведеться ні на що. Досі ще вагаючись, чи залишати Матвійка в батьків, чи брати із собою (але куди? на кого лишати?), Петро зрозумів ясно і певно, що неодмінно забере хлопчика із собою.
[i]Пётр только опустил глаза вниз и не сказал ничего. Захлопотавшаяся мама ничего не замечает, ей просто некогда заметить, как Матвейка ослаб. Если пробудет здесь месяц-другой превратится ни во что. До сих пор ещё сомневаясь, оставлять ли Матвейку у родителей или брать с собой (но куда? на кого оставлять?), Пётр понял совершенно ясно, что непременно заберёт мальчика с собой.[/i]
— Де ти був так довго? — докоряв йому син, хоч Петро бачив: сидячи в батька на колінах, син уже вибачав йому двотижневу розлуку, щасливий від дарованої зустрічі. Синівський погляд був сповнений нагромадженої ніжності, тільки зараз він стидався всю її вихлюпнути на татка.
[i]— Где ты был так долго? — упрекал его сын, хотя Пётр видел: сидя на коленях у отца, тот уже простил ему двухнедельную разлуку, счастливый от дарованной встречи. Сыновний взгляд был полон накопившейся нежности, только сейчас он стеснялся всю её выплеснуть на отца.[/i]
— Я, Матвійку, був у лікарні.
[i]– Я, Матвейка, был в лечебнице.[/i]
— І що — вилікували?
[i]— И что – вылечили?[/i]
— Вилікували. Тепер усе гаразд.
[i]– Вылечили. Теперь всё в порядке.[/i]
— А хворіти більше не будеш? Ні?
[i]— А болеть больше не будешь? Нет?[/i]
– Не буду.
[i]– Не буду.[/i]
— А маму — теж вилікували?
[i]— А маму – тоже вылечили?[/i]
Бабуся суворо позирнула на сина і, впіймавши його погляд, зобов'язала пошукати вдалу відповідь.
[i]Бабушка сурово взглянула на сына и, поймав его взгляд, обязала подыскать удачный ответ.[/i]
— Маму ще трохи не вилікували. Але мають ось-ось уже пустити додому.
[i]– Маму ещё немножко не вылечили. Но вот-вот должны отпустить домой.[/i]
Тоді Матвійко уже зовсім розважливим тоном, мало не кепкуючи в душі зі своєї сентиментальності, додав:
[i]Тогда Матвейка уже совсем рассудительным тоном, чуть не подтрунивая в душе над своей сентиментальностью, добавил:[/i]
— Я так уже скучив за своєю хаткою.
Бабусині губи тіпнулись, але вона взяла себе в руки, і Петро встиг перевести мову на інше.
[i]— Я уже так соскучился по своей избушке.
Бабушкины губы дрогнули, но она взяла себя в руки, и Пётр успел перевести разговор на другое.[/i]
— А хто ходив на розмову? Ганна?
[i]– А кто ходил на разговор? Анна?[/i]
— Яку розмову?
[i]— Какой разговор?[/i]
— Я мав сьогодні розмовляти з вами по телефону.
[i]– Я должен был сегодня разговаривать с вами по телефону.[/i]
— Не мали нічого. Видно, поштар не приніс. У нас тепер такий опиюс, заллє сліпи, впаде, то хлопчаки йому газети визбирують.
[i]— Не знали ничего. Видать, почтальон не принёс. У нас теперь такой пьянчуга: зальет зенки, упадёт, так мальчишки у него газеты разбирают.[/i]
Незрозуміле чому Петро відчув незбагненне велике задоволення од цієї звістки.
[i]Непонятно почему, Пётр почувствовал непостижимо большое удовлетворение от этого известия.[/i]
— А листів чом так довго не писали?
[i]– А писем почему так долго не писали?[/i]
— А кому писати? Ганна цілісінький день на роботі. Тато не напише, а я так за день накручуся, що мені й циганські діти не милі. Аби до ліжка долізти ввечері.
[i]— А кто писать-то будет? Анна целый день на работе. Папа не напишет, а я так за день накручусь, что мне и цыганские дети не милы. Хоть бы до постели добраться к вечеру.[/i]
Петро вийшов покурити в коридор і зразу ж почув, як рипнули сінешні двері і вистромив голівку синок.
[i]Пётр вышел покурить в коридор и сразу же услышал, как скрипнула дверь в сени, и просунул головёнку сынок.[/i]
— Ти куди, татку?
[i]— Папа, ты куда?[/i]
— Матвійку, я зараз зайду. От тільки покурю — і зайду.
[i]– Матвейка, я сейчас вернусь. Вот только покурю – и зайду.[/i]
— Не виходь, чуєш, не виходь,— став просити хлопчик, і очі йому стали майже квадратні.
[i]— Не выходи, слышишь, не выходи,— начал просить мальчик, и глаза его сделались почти квадратными.[/i]
— Ходи-но, Петре, краще до хати,— подала голос мама.— Сядеш ось коло грубки, все витягне. — А ти чом не даєш татові ступити кроку? — напустилася вона на Матвійка.
[i]— Иди-ка, Петя, лучше в хату, — подала голос мама. — Сядешь у печки, всё вытянет. — А ты почему не даёшь папе шагу шагнуть? – напустилась она на Матвейку.[/i]
— Ага, щоб знову покинув, — накопилив губки хлопчик, проте підійшов до бабусі, видерся їй на коліна і став пантрувати батька.
[i]— Ага, чтобы снова оставил, — надул губки мальчик, однако подошёл к бабушке, взобрался ей на колени и стал присматривать за отцом.[/i]
— То ти надовго приїхав? — запитала мама.
[i]— Ты то надолго приехал? – спросила мама.[/i]
— Ні, завтра мушу їхати назад. Ще треба взяти якось квитка сьогодні.
[i]– Нет, завтра должен ехать назад. Ещё нужно взять хоть какой-то билет сегодня.[/i]
— Бери на поїзд.
[i]— Бери на поезд.[/i]
— Коли на поїзд, то їхати треба сьогодні ж.
[i]– Если на поезд, то ехать надо сегодня же.[/i]
— Ну, то дивись сам. Бо як на мене, краще сидів би там і нікуди не рипався. Треба ж до Тетяни навідуватися, харчі потрібні добрі. А купило затупило. Тут у нас другий раз продається бобровий жир, але й правлять за нього, як за тата рідного. Хоч по правді, куди не кинься — то луплять дві ціни. До-о-рого стало жити.
[i]— Ну, тогда смотри сам. По-моему, лучше сидел бы там и никуда не рыпался. Надо же к Татьяне наведываться, продукты нужны хорошие. А то деньги на дороге не валяются. Здесь у нас иной раз продаётся бобровый жир, да просят за него, как за отца родного. Хотя по правде, куда ни кинь — лупят две цены. Д-о-орого стало жить.[/i]
— Та й у нас так само.
[i]– Так и у нас так же.[/i]
— Ну от. А які у вас гроші? Латки обкидати — і то нема за що. Старці та й уже.
[i]— Ну вот. А какие у вас деньги? Латки обметать — и то не за что. Нищета да и только.[/i]
— Мамо, ну не треба про це. Звичайно, мені соромно, що вам і копійки ніколи перекинути не можу. Але виграбаємось якось із цієї ями — тоді буде легше.
[i]— Мам, ну не надо об этом. Конечно, мне стыдно, что вам и копейки никогда подкинуть не могу. Но выгребемся как-нибудь из этой ямы — тогда будет легче.[/i]
— Та хіба ж я про це? Нам нічого не треба. Ми вже старі, розходи в нас сам знаєш які. А на хліб та цукор — і пенсії стане. Я про вас дбаю. Що в тебе, що в неї. Що в хаті — хоч посвищи.
[i]— Да разве я об этом? Нам ничего не нужно. Мы уже старые, расходы у нас сам знаешь какие. А на хлеб и сахар – и пенсии станет. Я о вас волнуюсь. Что у тебя, что у неё. Что в хате — хоть свищи.[/i]
— А воно так краще. Менше клопоту.
[i]– А так оно лучше. Меньше хлопот.[/i]
— Петре, а йди-но сюди,— обізвався батько. Видно, він поспав і оце допіру прокинувся.
[i]— Пётр, а поди-ка сюда, — отозвался отец. Видимо, он поспал и только что проснулся.[/i]
Петро з мамою зайшли до спальні, сівши на протилежному ліжку.
[i]Пётр с мамой вошли в спальню, присев на противоположной кровати.[/i]
— Це ти по Матвійка приїхав?
[i]— Ты это за Матвейкой приехал?[/i]
— Я ще не знаю, тату, але, напевно, заберу.
[i]– Ещё не знаю, пап, но, наверное, заберу.[/i]
— І що ж ти будеш робити з ним?
[i]— И что же ты с ним будешь делать?[/i]
— Якось буде. Трохи сам посиджу, трохи в садок віддам, а то проситиму сусідську бабу, щоб подивилась.
[i]— Что-нибудь. Немного сам посижу, может в садик отдам, а то попрошу соседскую бабульку, чтобы присмотрела.[/i]
— А в нас то що — гірше йому буде?
[i]— А у нас что — ему хуже будет?[/i]
— Та не гірше. Тільки видужати вам треба — он мама, як з хреста знята, хай би вже одного тебе доглядала.
[i]– Да не хуже. Только выздоравливать вам надо — вон мама, как с креста снятая, пусть бы уж за одним тобой ходила.[/i]
— Ні, неправдиво то ти кажеш,— зітхнув батько, і син побачив, що губи його стали по-дитячому надуті.— Тобі не подобається, як ми його глядимо.
[i]— Нет, неправдиво ты это говоришь, — вздохнул отец, и сын увидел, что губы его по-детски надулись. — Тебе не нравится, как мы за ним смотрим.[/i]
— Він завжди щось мав проти мене, — докинула мама.
[i]— Он вечно мной недоволен, – добавила мама.[/i]
— Ну, що ти, мамо. Як ти можеш таке казати? Тетяна дуже за ним скучила. Та й він — аж труситься, коли я не на його очах. І мені воно якось легше буде. А вам — хіба легко, коли такий лазарет?
[i]– Ну что ты, мама. Как ты можешь такое говорить? Татьяна очень по нему соскучилась. Да и он – аж трясется, когда нет меня перед глазами. И мне оно как-то поспокойнее будет. А вам – разве легко, когда такой лазарет?[/i]
І чим більше Петро говорив, тим більше переконувався, що мовлене ним — зовсім не те, що треба було сказати зараз. Зніяковілий, Петро нарешті замовк, чуючи, що батьки ще менше йому вірять, ніж перед цим.
[i]И чем больше Пётр говорил, тем больше убеждался, что сказанное им — совсем не то, что нужно было сказать сейчас. Смущённый, Пётр наконец умолк, чувствуя, что родители ему верят ещё меньше, чем до того.[/i]
— Про мене, — тільки й відказала мама і подалась геть, утираючи ріжечком хусточки очі.
[i]— Я виновата, — только и ответила мама и подалась прочь, утирая глаза уголком платочка.[/i]
— Я просто не знаю, як із вами розмовляти,— не втерпів Петро, підвівшись на ноги і нервово заходивши кімнатою. — Ну, зрозумійте ж, що так буде краще — і вам, і мені.
[i]– Я просто не знаю, как с вами разговаривать, — не вытерпел Пётр, поднявшись на ноги и нервно заходив по комнате. — Поймите же, что так будет лучше — и вам, и мне.[/i]
— Боже мій, Боже. Та що ж ти там робитимеш сам? Ну, підеш завтра на роботу — на кого його покинеш? Думаєш, чужа баба догляне? Як погано я не дивлюсь — а все ж краще за чужу. Так само і в яслах. Але про мене, Семене, роби, як знаєш.
[i]— Боже мой, Боже. Да что ты там будешь делать один? Ну, пойдешь завтра на работу — на кого его оставишь? Думаешь, чужая бабулька присмотрит? Как плохо я ни смотрю — а всё же лучше чужой. Так же и в яслях. Что до меня, Семён, поступай, как знаешь.[/i]
Матвійко, покинувши гратися із сестричкою, підійшов до ширми і, чуючи, що дорослі розмовляють про нього, зазирав круглими від уваги й настороженості очима.
[i]Матвейка, оставив игру с сестрёнкой, подошёл к ширме и, слыша, что взрослые говорят о нём, заглядывал округлившимися от внимания и настороженности глазами.[/i]
— Іди сюди, маленький, — побачила його бабуся. — Бідне моє пискляточко, — вона стала гладити його покірно схилену голову. — То ти з бабусею будеш чи поїдеш із татком?
[i]— Иди сюда, маленький, – увидела его бабушка. — Бедная моя писклявочка, — она стала гладить его безропотно склоненную голову. — Так ты с бабушкой будешь или поедешь с папой?[/i]
На відповідь маленький, плачучи, подався до Петра і, як теля, уткнувся йому в плече.
[i]В ответ маленький, плача, направился к Петру и, как телёнок, уткнулся ему в плечо.[/i]
— Я хочу до мами, до мами хочу, — жалібно протягнув він і вибухнув таким плачем, що ледве його вдалося вгамувати.
[i]– Я хочу к маме, к маме хочу, – жалобно протянул он и взорвался таким плачем, что едва удалось его успокоить.[/i]
— Ото вже, і розревівся одразу, — пожартував дідусь. — А з Наталочкою хто буде гратися?
[i]— Вот уж, и разревелся сразу, — пошутил дедушка. — А с Наташенькой кто будет играть?[/i]
— Я Наталочку з собою візьму,— все ще відхлипуючи, схриплим голосом проказав Матвійко, витираючи кулачками розчервонілі очі.
[i]– Я Наташеньку с собой возьму, — всё ещё всхлипывая, охрипшим голосом произнёс Матвейка, вытирая кулачками раскрасневшиеся глаза.[/i]
— А хто ж там тебе буде глядіти?
[i]— А кто там за тобой будет смотреть?[/i]
— Ніхто. Я сам себе буду глядіти,— стояв на своєму хлопчик, і тут він щось пригадав і, швидко виходячи із задуми, так щасливо усміхнувся, що дорослі не посміли більше продовжувати мови.
[i]– Никто. Я сам за собой буду смотреть, — стоял на своём мальчик, и тут он что-то вспомнил и, поспешно выходя из замысла, так счастливо улыбнулся, что взрослые не смели больше продолжать разговор.[/i]
— Ну, то роби як знаєш, — закректів дідусь і став підводитись на ліжкові. Всі поспішили покинути спальню. У хаті настав спокій.
[i]— Ну, тогда делай, как знаешь, — закряхтел дедушка и стал приподниматься на кровати. Все поспешили покинуть спальню. В доме наступил покой.[/i]
* * *
— І як його летіти, нічого не видно за туманом,— журилася мати, коли речі вже були нарихтовані, а Матвійко відчував себе іменинником.
[i]— И как же тут лететь, ничего не видно из-за тумана, — сокрушалась мать, когда вещи уже были собраны, а Матвейка чувствовал себя именинником.[/i]
— Нічого, мамо, коли не вийде з літаком — сяду на поїзд і вже.
[i]– Ничего, мам, если не выйдет с самолётом, сяду на поезд и всё.[/i]
— А квиток як?
[i]— А билет как?[/i]
— Один здам, а другий куплю.
[i]– Один сдам, а другой куплю.[/i]
— Ми пішки підемо з татком, — рішуче заявив Матвійко, так уже настроєний на від'їзд, що не хотів чути ніяких застережень. Маленькому підказував інстинкт: із маленьких зауважень можуть вирости заперечення, отож, їх треба одразу підрубувати, при самій землі.
[i]— Мы пешком пойдём с папой, — решительно заявил Матвейка, так настроенный на отъезд, что уже не хотел слышать никаких отговорок. Инстинкт подсказывал малышу: из маленьких замечаний могут вырасти возражения, так что их надо сразу подрубать, у самой земли.[/i]
— А підете, підете, тільки хто вас там чекає?
[i]— Ну, пойдёте, пойдёте, только кто вас там ждёт?[/i]
— Мама чекає, — конозисто відвів питання Матвійко і приніс із другої кімнати Наталчині книжечки. За ним плачучи йшла Наталочка, скаржачись, що Матвій-крутій забрав її книги. Втім, спійманий на гарячому, хлопчик не став наполягати, радий, що, відмовившись од меншого, він уже неодмінно доскочить більшого: раз не можна Наталчиних книжечок — то на літак хоча б — можна?
[i]— Мама ждёт, — высокомерно отвёл вопрос Матвейка и принёс из другой комнаты Наташины книжки. За ним, плача, шла Наташенька, жалуясь, что Матвей-крутой забрал её книги. Впрочем, пойманный с поличным, мальчик не стал настаивать, радуясь, что, отказавшись от меньшего, он уж непременно добьётся большего: раз нельзя Наташенькиных книжечек— то на самолёт хотя бы — можно?[/i]
— Ну, тату, швидше видужуй і приїзди у гості до нас, — Петро простягнув батькові руку, але той не взяв її, кинувши просто в очі:
[i]– Ну, папа, поскорей поправляйся и приезжай в гости к нам, — Пётр протянул отцу руку, но тот не взял её, бросив прямо в глаза:[/i]
— Я тобі не подам руки. Бо так зле себе чую, що боюсь прощатися. Хай-но ми ще побачимось.
[i]— Я тебе не подам руки. Ибо так плохо себя чувствую, что боюсь прощаться. Пускай мы ещё увидимся.[/i]
Петрові не стало слів заспокоювати батька. І поспіхом, щоб не зрадили нерви, він нахилився над ліжком і поцілував батька у зарослу холодну щоку.
[i]У Петра не нашлось слов его успокаивать. И наспех, чтобы не сдали нервы, он наклонился над кроватью и поцеловал того в заросшую холодную щёку.[/i]
Уже на порозі він повернувся до батька, хотів підбадьорити його жестом, але жесту не вийшло. Побачивши в батькових очах вираз осклілого холоду, Петро не витримав погляду і, похнюпившись, вийшов із валізою з хати. За ним вийшли Матвійко з бабусею.
[i]Уже на пороге он обернулся к отцу, хотел ободрить его жестом, но жеста не получилось. Увидев в глазах отца выражение остеклевшего холода, Пётр не выдержал взгляда и, потупившись, вышел с чемоданом из дома. За ним вышли Матвейка с бабушкой.[/i]
Дезорієнтовані через туман, вони висіли з тролейбуса трохи зарано і рушили заболоченим хідником. По дорозі наздогнали якусь жінку, що запримітила Матвійка і стала з ним перемовлятися.
[i]Дезориентированные из-за тумана, они сошли с троллейбуса немного раньше и двинулись по заболоченным тротуарам. По дороге нагнали какую-то женщину, которая, заметив Матвейку, начала с ним разговаривать.[/i]
— Ти куда єто малий спішіш?
[i]— Куда это ты, маленький, спешишь?[/i]
— До мамочки в Київ.
[i]– К мамочке в Киев.[/i]
— А єто щирий українец. Ма-ла-дец,— протягнула жінка, а Петрові стало бридко: ото дев'яте диво світу — почула незнайому для себе мову.
[i]— А это искренний украинец. Ма-ла-дец,— протянула женщина, и Петру стало противно: вот, девятое чудо света — услышала незнакомый для себя язык.[/i]
Жінка виявилась співробітницею аеропорту, і бабуся стала тут же справлятися — як і що.
[i]Женщина оказалась сотрудницей аэропорта, и бабушка стала тут же справляться – как и что.[/i]
— Нічого ж не реве,— бідкалася вона.
[i]– Ничего же не ревёт, — жаловалась она.[/i]
— Нічого, тьотка, зареве, — перекривила маму жінка, забравши над нею гору. — Ви куда єдітє?
[i]— Ничего, тётенька, заревёт, — передразнила маму женщина, взяв над ней верх. — Вы куда едете?[/i]
— Це син їде з хлопчиком. А я вже давно приїхала.
[i]– Это сын едет с мальчиком. Я уже давно приехала.[/i]
— Так ви здешняя?
[i]— Так вы здешняя?[/i]
— А здешня, якже. Ось уже тридцять років, як здешня. Жінка не сходила з дива і, зрештою, мала рацію.
[i]– Здешняя, а как же. Вот уже тридцать лет, как здешняя. Женщина не переставала удивляться и, в конце концов, имела на то основание.[/i]
— Ви не безпокойтесь. На Київ літаємо часто. Єто в вас, правда, невдачний рейс, потому що он приходе сюда з Краснодара. І часто опаздує. Но якось буде.
[i]— Вы не беспокойтесь. На Киев летаем часто. Правда, у вас это неудачный рейс, потому что он приходит сюда из Краснодара. И часто опаздывает. Но как-то будет.[/i]
Лишивши маму з Матвійком у вокзалі, Петро подався довідатись, як буде з його рейсом. Матвійко знову затявся — хоч кров з носа — йти за татом услід, але батько не дозволив йому того робити. Від плачу хлопчика удержали тільки чужі люди: як-не-як, а на людях козаки вологи не пускають.
[i]Оставив маму с Матвейкой на вокзале, Пётр отправился узнать, что будет с его рейсом. Матвейка опять упрямился — хоть кровь из носа — идти за папой вслед, но отец не позволил ему этого сделать. От плача мальчика удержали только чужие люди: как-никак, а на людях казаки нюни не пускают.[/i]
В багажному відділенні стояли величезні черги. Аеропорт було закрито від самого ранку, і пасажири поспішали здати квитки, щоб не марудитися тут бозна-скільки.
[i]В багажном отделении стояли огромные очереди. Аэропорт был закрыт с самого утра, и пассажиры спешили сдать билеты, чтобы не мариноваться здесь бог знает сколько.[/i]
— Вам куди? — запитала Петра касир, хоч допіру віконце, біля якого він стояв, було ще зачинене.
[i]— Вам куда? — спросила Петра кассирша, хотя окошко, у которого он стоял, было ещё закрыто.[/i]
— Та на Київ.
[i]– Да на Киев.[/i]
— Беріть швиденько квиток, а то не встигнете. І бігом на посадку, бо спізнетесь, — механічно кинула вона квиток сторопілому Петрові, і той скільки сили погнав у вокзал, де на нього чекали мама і синок.
[i]— Берите поскорее билет, а то не успеете. И бегом на посадку, иначе опоздаете, — она механически бросила билет оторопевшему Петру, и тот что было сил помчался на вокзал, где его ждали мама и сынок.[/i]
— Ну, то як? — запитала мама.
[i]— Ну, как? – спросила мама.[/i]
— Застібки швиденько Матвійкові пальтечко. Зараз біжимо.
[i]– Быстренько застегни Матвейкино пальто. Сейчас бежим.[/i]
Пасажири вже піднімалися трапом. Вийшовши на полігон, Петро озирнувся туди, де стояла самотня мама, і помахав їй рукою.
[i]Пассажиры уже поднимались по трапу. Выйдя на полигон, Пётр обернулся туда, где стояла одинокая мама, и помахал ей рукой.[/i]
Мама болісно скривилася і підняла над головою скоцюрблену кощаву долоню. А йому здалося, що вона і тепер осудливо дивилася на сина, так і не примирившись у душі з цим незрозумілим для її простого серця від'їздом. Мама ніколи не любила техніки, подумав Петро, коли літак уже вивозили на злітну смугу. І тут же зрозумів, що ця думка заступає іншу, яку він зараз просто боїться думати і якої водночас не може й не думати: мамі прикро, що за стільки років син так ніколи по-людському і не попрощався з нею, що цей величезний літак ніби обікрав їхні душі і вони коло нього стали маленькі-маленькі, аж їм легко загубитися біля нього. Може, навіть так, що життя кожного з них тут, у аеропорті, стає непомітне і малозначущс: яке там прощання, коли величезний літак мусить на тебе ждати! Видно, на прощання вона хотіла йому щось сказати, але так і лишилася стояти, знічена тим, що сина забрала ця велетенська, незрозуміла їй сила.
[i]Мама болезненно поморщилась и подняла над головой скрюченную костлявую ладонь. И ему показалось, что она и теперь осуждающе смотрела на сына, так и не примирившись в душе с этим непонятным для её простого сердца отъездом. Мама никогда не любила техники, подумал Пётр, когда самолёт уже вывозили на взлётную полосу. И тут же понял, что эта мысль всего лишь заслоняет другую, которую он сейчас просто боится в то же время не может не думать: маме обидно, что за столько лет сын так ни разу по-человечески и не попрощался с ней, что этот огромный самолёт словно обокрал их души, и рядом с ним они стали маленькими-маленькими, так что им теперь очень легко потеряться. А может быть просто жизнь каждого из них здесь, в аэропорту, становится незаметной и малозначительной: какое там прощание, когда огромный самолёт должен тебя ждать! Видимо, на прощанье она хотела ему что-то сказать, но так и осталась стоять, подавленная тем, что сына забрала эта гигантская, непонятная ей сила.[/i]
Десь стоїть і дивиться, як літак, мов корову на мотузі, потягнули в туман, у багно, а літак упирається, не хоче їхати, а його силоміць відриває від землі і жене в безвість.
[i]Так и стоит, и смотрит, как самолёт, словно корову на верёвке, потащили в туман, в болото, а самолёт упирается, не хочет ехать, но его через силу отрывает от земли и гонит в неизвестность.[/i]
Пасажири, сидячи в літаку, ніяк не могли надивуватися, що вони справді в лайнері, що передтрапова штовханина і взаємні образи лишилися позаду і тепер можна бути підкреслено ввічливими і коректними: ввічливість добра тоді, коли нічого не коштує. "Скажіть, будь ласка", "Дуже прошу", "Дякую за рейс", "Заради бога". Петро дивиться на шклянку з широким денцем і ніби бачить подобу людської ввічливості: один необережний рух — і шклянка впаде, розлетівшись на дрібні скалки. Отоді вже можна порозумітися перетудитвою мовою.
[i]Пассажиры, сидя в самолете, никак не могли прийти в себя от того, что они действительно в лайнере, что пред-траповая толкотня и взаимные обиды остались позади и теперь можно быть подчёркнуто вежливыми и корректными: вежливость добра тогда, когда ничего не стоит. "Скажите, пожалуйста", "Очень прошу", "Благодарю за рейс", "Ради бога". Пётр словно смотрит на стакан с широким донышком и видит подобие человеческой вежливости: одно неосторожное движение — и стакан упадёт, разлетевшись на мелкие осколки. Вот тогда уже можно будет достигнуть взаимопонимания на «пере-туда-твою» языке.[/i]
Тимчасом літак вирвався у чисте небо з одвічно зеленавою голубінню, і клопоти, віддалені багатьма кілометрами ("летимо на висоті шість тисяч метрів") призабулися, і всі думи заполонила одна: о третій годині п'ятнадцять хвилин — Київ.
[i]Тем временем самолёт вырвался в чистое небо с извечно зеленоватой голубизной, и хлопоты, отдалённые многими километрами ("летим на высоте шесть тысяч метров") подзабылись, и все мысли заполонила одна: в три часа пятнадцать минут — Киев.[/i]
— Ви знаєте, цей літак мав летіти на Ригу через Харків, але Харків закрито, і вони взяли кількох киян, щоб не пустували місця,— дивувався тлустий чиновник із гарною шкіряною течкою.
[i]— Вы знаете, этот самолет должен был лететь на Ригу через Харьков, но Харьков закрыт, и они взяли нескольких киевлян, чтобы не пустовали места, — удивлялся полный чиновник с добротной кожаной папкой.[/i]
— Да-а, рейс — як у казці,— у тон йому відповідав п'ятдесятирічний худорлявий чоловік із нужденним обличчям, який, видно, тільки під старість таки "пішов" у люди і тому спішно копіював манери людей більш високих шаблонів.
[i]— Да-а, рейс — как в сказке, — в тон ему отвечал пятидесятилетний худощавый мужчина с исстрадавшимся лицом, который, видимо, только под старость таки «вышел» в люди, и потому спешно копировал манеры лиц более высоких шаблонов.[/i]
Петро не втручався в розмову, яка його, зрештою, й не обходила. Головне — ти летиш у велике невідоме твого завтрашнього дня, а в ньому треба бути особливо обачним. Малі радощі можуть приспати в тобі пильність, а це небезпечно. Отож, сприймай маленькі везіння за дари богів. Боги не люблять робити великих дарунків, вони теж навчилися понять рівноправності й демократичної міри.
[i]Пётр не включался в разговор, который вообще то и его касался. Главное – ты летишь в большое неизвестное твоего завтрашнего дня, а в нём надо быть особенно осмотрительным. Маленькие радости могут усыпить твою бдительность, а это небезопасно. Так что воспринимай маленькие везения как дары богов. Боги не любят делать большие подарки, они тоже научились понятиям равноправия и демократической меры.[/i]
Коли під крилом заіскріла київська панорама, Петро зрадів, що місто натякає йому: все буде гаразд. Тобто, якось відкрутимось. За бортом було п'ятнадцять градусів морозу, а заснулий Матвійко став покашлювати. Як його батько не беріг, а він таки добре спітнів, лежачи на татових колінах. Тепер треба було якомога швидше упіймати таксі, щоб не ризикувати синовим здоров'ям.
[i]Когда под крылом заискрила киевская панорама, Пётр обрадовался, что город намекает ему: всё будет хорошо. То есть, как-нибудь выкрутимся. За бортом было пятнадцать градусов мороза, а заснувший Матвейка стал покашливать. Как отец не берёг его, он таки здорово вспотел, пока лежал на коленях папы. Теперь нужно было поскорее поймать такси, чтобы не рисковать сыновьим здоровьем.[/i]
На їхнє щастя, просто коло під'їзду аеровокзалу зупинилося велике таксі і з нього висіли пасажири. Петро запитав у таксиста, і той, трохи повагавшись, дозволив сісти. А сам подався до натовпу назбирувати "комплект". Тимчасом передні дверцята машини відкрив якийсь підпилий молодик і, прочинивши вітрове скло, став розкурювати цигарку.
[i]На их счастье, прямо у подъезда аэровокзала остановилось большое такси и из него вышли пассажиры. Пётр спросил таксиста, и тот, немного поколебавшись, разрешил сесть. А сам направился к толпе добирать «комплект». Между тем, переднюю дверцу машины открыл какой-то подвыпивший парень, сел и, приоткрыв ветровое стекло, стал раскуривать сигарету.[/i]
— Прошу не курити, тут дитина.
[i]– Прошу не курить, здесь ребёнок.[/i]
Молодик незадоволено подивився в їхній бік, щось пробурчав, але цигарку таки викинув.
[i]Парень недовольно посмотрел в их сторону, что-то проворчал, но сигарету выбросил.[/i]
— Тобі куди? — запитав його надбіглий таксист.
[i]– Тебе куда? — спросил его подбежавший таксист.[/i]
— Давай, мені все равно.
[i]— Давай, мне все равно.[/i]
— Та панімаєш, — вів далі сисунець, хлопчина років двадцяти, — жизнь дала трещину. Посадив свою нівєсту і тіпер буду пить. Хорошо би собаку купить, — несподівано процитував він Буніна. — Знаєш чиє?
[i]— Вот, панимаешь, — продолжал сосунок, парень лет двадцати, — жизнь дала трещину. Посадил свою невесту и теперь буду пить. Хорошо бы собаку купить, – неожиданно процитировал он Бунина. – Знаешь чьё?[/i]
— Чепухою не займаюсь, — резонно відповів йому таксист.
[i]– Чепухой не занимаюсь, — резонно ответил таксист.[/i]
— Ну, старік, єто ти напрасно. Жизнь, она скучная, єслі іщо без чепухи. Я вот люблю читать стіхі, даже сам печатаюсь. Я, правда, прозою більше забавляюсь.
[i]— Ну, старик, это ты напрасно. Жизнь, она скучная, если ещё и без чепухи. Я вот люблю читать стихи, даже сам печатаюсь. Я, правда, прозой больше забавляюсь.[/i]
— Ну і ну.
[i]– Ну и ну.[/i]
— Да, так що тіпєрь холостяк.
[i]— Да, так что теперь холостяк.[/i]
— А вона куда?
[i]– А она куда?[/i]
— На практику. Студентка. Скоро буде психіатром. Нужная професія, га? Я тоже студент.
[i]— На практику. Студентка. Скоро будет психиатром. Нужная профессия, га? Я тоже студент.[/i]
Таксі перепинив якийсь молодик і примусив Петра посунутись углиб сидіння.
[i]Такси остановил какой-то молодой человек и заставил Петра подвинуться вглубь сиденья.[/i]
— Понімаєш, — теревенив далі п'яний студент, — чим хороше життя? Що так ідеш-минаєш ці домики, сквери, хочеш — спиняйся, хочеш — їдь далі, а дивись-дивись, скільки хочеш, — от тобі й життя. Надивився — і помирай. Жити — це значить дивитися збоку. Созерцать, як казали древніє.
[i]— Понимаешь, — продолжал пьяный студент, — чем хороша жизнь? Что так идешь-проходишь эти домики, скверы, хочешь – останавливайся, хочешь – езжай дальше, а смотри-смотри, сколько влезет, — вот тебе и жизнь. Насмотрелся – и умирай. Жить – это значит смотреть со стороны. Созерцать, как говорили древние.[/i]
Він спробував був знову закурити цигарку, але таксист йому не дозволив, пославшись на гіпертонію.
[i]Он попытался снова закурить сигарету, но таксист ему не разрешил, сославшись на гипертонию.[/i]
— Голова болить? Да? А кровотечі не бува? З серцем тоже погано? Хорошо помагає бояришник, а ще — кориця з медом і ще один компонент, забув тільки який. Правильно я говорю?
[i]— Голова болит? Да? А кровотечения не бывает? С сердцем тоже плохо? Хорошо помогает боярышник, а ещё корица с мёдом и ещё один компонент, забыл только какой. Правильно я говорю?[/i]
— Все правильно, ти вже професор, — щедро відсипав таксист.
[i]– Всё правильно, ты же профессор, – щедро отсыпал таксист.[/i]
— Слиш, земеля, мені нада доїхати до Караваївки. У тебе буде здача з десятки?
[i]– Слышь, земеля, мне надо доехать до Караваевки. У тебя будет сдача с десятки?[/i]
— Що ти пінку пускаєш? Сів — то сиди. Приїдеш — будеш розплачуватись.
[i]– Что ты пускаешь пенку? Сел — сиди. Приедешь – будешь расплачиваться.[/i]
— Ну, а скільки єто буде стоїть?
[i]– Ну а сколько это будет стоить?[/i]
Водій тільки помахав головою, так образило його дурне питання.
[i]Водитель только помотал головой, так обидел его глупый вопрос.[/i]
— Ну, так сколько, земеля?
[i]– Ну, так сколько, земеля?[/i]
— Копійок сорок, от сили п'ятдесят,— несподівано спокійним тоном відповів водій, знайшовши найкращий спосіб відповіді.
[i]— Копеек сорок, от силы пятьдесят, — неожиданно спокойным тоном ответил водитель, найдя лучший способ ответа.[/i]
— А в тебе буде з десятки здача? — не вгавав молодик.
[i]– А у тебя будет с десятки сдача? — не унимался молодой человек.[/i]
— От уже й приїхали. Де тебе вибросити?
[i]– Вот и приехали. Где тебя выбросить?[/i]
— Гальмуй.
[i]– Тормози.[/i]
Молодик подав водієві десятку, а той, понишпоривши по кишенях, видно, не знайшов дрібних.
[i]Молодой человек подал водителю десятку, а тот, порыскав по карманам, видно, не нашёл мелочи.[/i]
— А больш нема нічого? — з досадою запитав він.
[i]– А больше нет ничего? — с досадой спросил он.[/i]
— Нє, только десять копійок,— реготнув молодик.
[i]– Нет, только десять копеек, — хохотнул молодой человек.[/i]
— Ну, ладно, провалівай, — водій із серцем підігнав молодика.
[i]– Ну ладно, проваливай, – водитель в сердцах выгнал молодого человека.[/i]
— То спасибі, земеля.
[i]– Ну, спасибо, земеля.[/i]
— Пошел би ти к... зо своїм "спасіба", — водій хряснув дверцятами і ввімкнув швидкість.
[i]– Пошел бы ты к... со своим "спасиба", – водитель хлопнул дверцей и включил скорость.[/i]
— Г...нюк, що називається, г...нюк, — ніяк не міг заспокоїтись таксист.
[i]– Г...нюк, что называется, г...нюк, – никак не мог успокоиться таксист.[/i]
— Так ти з нього нічого й не здер? — здивувався студент.
[i]— Так ты с него ничего и не содрал? — удивился студент.[/i]
— Та зачєм? з г...ком заведись — сам таким будіш. Я сразу по морді побачив, що це г...о. От як робити людям добро. А він тобі наклав у карман — і будь здоров.
[i]– Да зачем? с г...ком заведись — сам таким будешь. Я сразу по морде увидел, что это г…о. Вот как делать людям добро. А он тебе наклал в карман – и будь здоров.[/i]
— Ну, єто ти напрасно, совсем напрасно, — повчав сисунець сивоголового таксиста. — Треба було його витурити, як міленького.
[i]— Ну, это ты напрасно, совсем напрасно, — поучал сосунок седоголового таксиста. — Надо было его вытурить как маленького.[/i]
— Ляд із ним. А то й так — аж голова розболілась, — мовив таксист, обганяючи газика. — Нада кидати цю роботу, через гіпертонію вже не можу. Оце літом їздив у Палангу, в Прибалтику, в мене своя машина, нічого не помогло.
[i]– Ляд с ним. А то и так — уж голова разболелась, — сказал таксист, обгоняя ГАЗик. — Надо бросать эту работу, из-за гипертонии уже не могу. Вот летом ездил в Палангу, в Прибалтику, у меня своя машина, ничего не помогло.[/i]
— Своя машина? — мало не зверескнув сисунець.
[i]— Своя машина? — чуть не взвизгнул сосунок.[/i]
— Та єто я так, межи прочим. Що ж тут такого?
[i]– Да это я так, между прочим. Что тут такого?[/i]
— А скільки ж ти заробляєш?
[i]— А сколько ж ты зарабатываешь?[/i]
— От виработки, как всі. В середньому набігає полтори сотні. Можна нагнать і больше. Тут же завсігда свіжа копійка.
[i]– От выработки, как все. В среднем набегает полторы сотни. Можно нагнать и больше. Здесь же всегда свежая копейка.[/i]
— Да-а,— зітхнув студент.— А я от закінчу інститут, буду мати дев'яносто п'ять рупій. На чорта вчитись — не знаю.
[i]— Да-а, — вздохнул студент. — А я вот закончу институт, буду иметь девяносто пять рупий. На черта учиться – не знаю.[/i]
— Я теж закончив інститут, — спокійно відпарирував таксист.— А от уже шеснадцать літ как кручу баранку.
[i]– Я тоже окончил институт, — спокойно отпарировал таксист. — А вот уже шестнадцать лет как кручу баранку.[/i]
— Інститут окончив? — знову зверескнув студент.— А чого ж на таксі?
[i]— Институт окончил? — снова взвизгнул студент. — А чего же на такси?[/i]
– Ну, чого-чого. Того. От кину машину, піду в автоколону, головним інженером предлагають. І здорово прогадаю на цьому.
[i]– Ну, чего-чего. Того. Вот брошу машину, пойду в автоколонну, главным инженером предлагают. И здорово на том прогадаю.[/i]
— Будеш менше мати? — студент знову мало не зойкнув од здивування.
[i]— Будешь меньше получать? — студент снова чуть не вскрикнул от удивления.[/i]
— Конечно. Тут же завсігда свіжа копійка.
[i]– Конечно. Здесь же всегда свежая копейка.[/i]
— Так зато ж крутити не будеш цю штучку, — він показав на стерно, але жест його був, як у кожного п'яного, маловиразний. — І потом моральне задоволення. Єто ж тоже шото значить. Інакше зачем і вчиться?
[i]— Так зато крутить не будешь эту штучку, — он показал на руль, но жест его был, как у всякого пьяного, маловыразительный. – И потом моральное удовлетворение. Это же то же что-то значит. Иначе зачем и учится?[/i]
— Єто все, дорогой, мені до одного мєста. От поживеш з моє — тоді взнаєш, зачем. В тебе ж іще дур у голові, всякое-такое, а я думаю... о матеріальном.
[i]– Это всё, дорогой, мне до одного места. Вот поживёшь с моё — тогда узнаешь, зачем. У тебя ведь еще дурь в голове, всякое-такое, а я думаю... о материальном.[/i]
Матвійко з осудом дивився на студента, а Петрові чомусь не сходив із думки тато, що не подав на прощання руки. І ще — кощава скоцюрблена долоня матері. Вона, як курка. Велика курка з вицвілими сіро-голубими повіками.
[i]Матвейка с осуждением смотрел на студента, а у Петра почему-то всё никак не шёл из мыслей папа, что не подал на прощание руки. И ещё — костлявая скрюченная ладонь матери. Она как курица. Большая курица с выцветшими серо-голубыми веками.[/i]
Ось і кінцева зупинка тролейбуса. Пригадавши, що в кишені в нього три останні карбованці, Петро злякався, що розплатитися із таксистом буде нічим. З цим таксистом треба розплачуватись щедро. А то ще, боронь, Боже, стане виявляти доброту. Петро поліз до кишені і намацав якийсь згорточок.
[i]Вот и конечная остановка троллейбуса. Вспомнив, что в кармане у него три последних рубля, Пётр испугался, что расплатиться с таксистом будет нечем. С этим таксистом нужно расплачиваться щедро. А то ещё, упаси, Боже, станет проявлять доброту. Пётр полез в карман и нащупал какой-то свёрточек.[/i]
Мамина звичка — класти гроші не попереджаючи. Обвинувши аркушиком із календаря п'ять чи десять карбованців, вона обв'язала згорток білою ниткою і поклала йому в кишеню, так, щоб син не бачив.
[i]Мамина привычка – класть деньги, не предупреждая. Обернув листком из календаря пять или десять рублей, она обвязала свёрток белой ниткой и положила ему в карман так, пока сын не видел.[/i]
І знову перед очима Петра з'явилася мамина сумна голова з синіми, як у курки, повіками і з тим же виразом тихості, доброти й неприхищеності.
[i]И снова перед глазами Петра появилась грустная мамина голова с синими, как у курицы, веками и с тем же выражением тихости, доброты и беззащитности.[/i]
— Ну, такий той дядя гидкий, такий гидкий, фе, — обурювався Матвійко студентом.
[i]— Ну, такой дядя гадкий, такой гадкий, фу, — возмущался Матвейка студентом.[/i]
— Бувають гірші. Куди гірші. Цей іще нічого.
[i]– Бывают хуже. Куда хуже. Этот еще ничего.[/i]
— Бр-р, — гидливо пересмикнулось Матвійкове тіло, але на цей раз він не промовив нічого.
[i]— Бр-р, — брезгливо передёрнулось Матвейкино тело, но на этот раз он ничего не сказал.[/i]
— А як у нас холодно, татку-у, диви, — Матвійко дихнув, стежачи за білою парою з рота. Він чомусь лишився з того задоволений.
[i]— А как у нас холодно, папа-а, смотри, — Матвейка дохнул, следя за белым паром изо рта. Он почему-то остался этим доволен.[/i]
— Нічого, синку, ми зараз розпалимо грубку — і піде дух.
[i]– Ничего, сынок, мы сейчас растопим печку — и пойдёт жар.[/i]
Петро подався на кухню, щоб зігріти якого чаю. Повернувшись назад, він побачив Матвійка, що сидів коло грубки, по-дорослому простягнувши до вогню пограбілі долоньки.
[i]Пётр отправился на кухню, чтобы согреть хоть какого-нибудь чаю. Вернувшись назад, он увидел Матвейку, сидевшего у печки, совсем по-взрослому протянувшего к огню замёрзшие ладошки.[/i]
[b]Приложение от переводчика[/b]
[b]Казка про Кирика[/b]
[i]Сказка про Кирика[/i]
Жив Кирик-мужичок. Сталася Кирикові велика причина: умерла саме в жнива дитина. Тепер бідний Кирик ходить, шукає, нема кому ямки копати, нема кому труну робити, ніхто не хоче – ніколи. Пішов Кирик до попа.
[i]Жил-был Кирик-мужичок. Постигло Кирика большое несчастье: умер у него в самую жатву ребёнок. Теперь бедный Кирик ходит, ищет – некому могилу выпать, некому гроб сколотить, никто не хочет. Пошёл Кирик к попу.[/i]
– Прийшов до вашої милості, щоб ішли дитя хоронити.
[i]– Пришёл к Вашей милости, чтоб пришли ребёночка отпевать.[/i]
– А є у тебе, Кирику, карбованець?
[i]– А есть у тебя, Кирик, рублик?[/i]
– Нема, – каже.
[i]– Нет, – отвечает.[/i]
Не хоче піп дитину ховати. Іде додому Кирик, плаче – ніхто його не слухає. Пішов він сам яму копати. Копає Кирик яму, дивиться – йде дідок.
[i]Не желает поп ребёнка отпевать. Идёт Кирик домой, плачет – никто его не утешит. Пошёл он сам могилку копать. Копает Кирик могилу, видит – идёт старичок. [/i]
– Здоров будь, Кирику! Що то ти тут робиш?
[i]– Здравствуй, Кирик! Что ты тут делаешь?[/i]
– Сталась мені велика причина: умерла у жнива дитина, ніхто не хоче яму копати, то сам копаю.
[i]– Постигло меня большое несчастье: умер к самой жатве ребёнок, никто не хочет могилку копать – вот сам и копаю.[/i]
– Підожди, Кирику, не копай, іди зі мною.
[i]– Погоди, Кирик, не копай, ступай за мною.[/i]
Прийшли вони на долинку.
[i]Пришли они в одну долинку.[/i]
– Викопай тут, Кирику, ямку на дитинку.
[i]– Выкопай вот здесь, Кирик, для ребёночка могилку.[/i]
Став копати Кирик ямку на дитину, викопав із срібними карбованцями котельчик. Кирик зрадів, прийшов додому, взяв коня і поїхав у город; купив куль муки пшеничної, пшона, сала. Вертається, коли у нього повен двір людей: той домовину робить, ті пішли яму копать (дізнались, що у Кирика гроші є). Прийшов Кирик до попа, вийняв грошей сорок карбованців.
[i]Стал копать Кирик могилу для ребёнка, выкопал сундучок с серебряными рублями. Кирик обрадовался, пришёл домой, запряг лошадь и поехал в город: купил мешок муки пшеничной, пшена и сала. Возвращается, а у него полон двор людей: тот гроб сколачивает, те пошли могилу копать (прознали, что у Кирика деньги завелись). Пришёл Кирик к попу, принёс денег – сорок рублей серебром.[/i]
– Прошу, батюшко, дитину ховати з собором.
[i]– Прошу, батюшка, ребёнка отпевать собором.[/i]
– Зараз, Кирику, іди додому, я зараз буду.
[i]– Сейчас, Кирик, иди домой, я сей же час буду.[/i]
Не дійшов Кирик додому, як уже йде дванадцять попів з дванадцяти церков. І цей піп з попадею йде. Почали дитину з собором ховати, як купецького сина.
[i]Не успел Кирик до дому дойти, как уже идут двенадцать попов из двенадцати церквей. И тот поп с попадьёй идёт. Начали отпевать ребёнка собором, словно купеческого сына.[/i]
Поховали, сіли трапезувати. Піп хоче спитати в Кирика, де то він грошей дістав. А попадя і каже:
– Не допитуйся тепер, бо будеш із хати сторч махати. Діждеш посту. Кирик ніде не дінеться. Стане він говіти, спитаєш його на духу, де він гроші взяв. Не признається – не станеш його сповідати.
[i]Похоронили, сели трапезничать. Поп и хочет спросить Кирика, где тот денег достал. А попадья и говорит:
– Не спрашивай теперь, а то будешь из хаты картузом махать ты. Дождись поста. Кирик никуда не денется. Станет он говеть, вот и спросишь его на исповеди, где он деньги взял. Не признается – не станешь его исповедовать.[/i]
Піп дожидає посту. Став Кирик говіти, став піп його допитувати, де він добув грошики.
[i]Дожидается поста поп. Вот стал Кирик говеть. Стал поп его допытывать, где тот добыл денежки.[/i]
– Які ти гріхи маєш?
[i]– Ну, говори, в чём ты грешен?[/i]
– Батюшко, чоловік що ступив, то й согрішив.
[i]– Батюшка, человек, что ни ступил – то и согрешил.[/i]
– Ні, я чув, що в тебе є якісь грошики непевні, що ти їх підчепив…
[i]– Нет, я слышал, что у тебя некие денежки завелись нечестивые, что ты их где-то цапнул… [/i]
– Ні, батюшко!
[i]– Нет, батюшка![/i]
– Ну, не признаєшся, ступай геть з-перед моїх очей.
[i]– Ну, коль не признаёшься, ступай прочь с глаз моих.[/i]
Приступає знов Кирик, піп і питає знов.
[i]Приступает снова Кирик, поп же опять спрашивает.[/i]
– Так, – каже, – батюшко, знайшов я котельчик.
[i]– Да, – отвечает, – батюшка, нашёл я сундучок.[/i]
– Я це знаю, – каже батюшка, – але ті гроші непевні. Принеси їх сюди. Я одслужу молебень, то мені буде часточка, тобі часточка і на церкву часточка.
[i]– Я про то знаю, – говорит поп, – да только денежки те нечестивые. Принеси их сюда. Я отслужу молебен, будет и мне часть, и тебе часть, и на церковь часть.[/i]
– Добре, – каже, – нехай і так буде.
[i]– Хорошо, – отвечает, – пускай так и будет.[/i]
Одправив піп вечерню, приходить додому.
[i]Отправил поп вечерню, приходит домой.[/i]
– А що? – каже попадя.
[i]– Ну, как? – спрашивает попадья.[/i]
– Знаю вже, де Кирик грошей набрав.
[i]– Знаю теперь, где Кирик деньги взял.[/i]
І розповів їй усе.
[i]И рассказал ей всё.[/i]
– Почекай, – каже вона, – не йди до нього. Я так зроблю, що всі гроші будуть твої.
[i]– Подожди, – говорит она, – не ходи к нему. Я устрою так, что все денежки твоими будут.[/i]
Побігла попадя до шевця і випросила у нього шильце і дратви.
[i]Побежала попадья к портному и выпросила у того шило и нитку суровую.[/i]
Прибігає додому, зняла з горища волову шкуру. Взяла ту шкуру, наділа на попа: передні ноги – на руки, задні ноги – на попові ноги, роги – на голову. Обшила вона шкурою, зробила з нього чорта.
[i]Прибежала домой, достала с чердака воловью шкуру. Взяла ту шкуру, нацепила на попа: передние ноги – на руки, задние ноги – на поповы ноги, рога – на голову. Обшила она всего попа шкурой и сделала из него подобие чёрта.[/i]
– Іди тепер до Кирика, та постукай у вікно – він ще спить, – та й скажи: “Ага! Забрав мої гроші та й хочеш дати попові на церкву! Оддай їх зараз, а то увесь дім рознесу і всі душі заберу!” То він тебе злякається і віддасть гроші.
[i]– Теперь иди к Кирику и постучи в окошко – он ещё спит, – и скажи так: “Ага! Взял мои денежки, да хочешь отдать их попу на церковь! Отдавай их немедленно, а то весь твой дом разнесу, и все что ни есть живые души заберу!” Он тебя испугается и отдаст деньги.[/i]
Прийшов піп під вікно та й заторохтів рогами. Кирик подивився, – а місячно, – думає, що диявол.
[i]Пришёл поп под окошко, да как загрохочет рогами. Кирик удивился, – на дворе-то вызвездило, – подумал, что это дьявол.[/i]
– Чого тобі, нечиста сило, треба?
[i]– Что тебе, нечистая сила от меня нужно?[/i]
– Ага! – говорить піп. – Узяв мої гроші, а душі не віддав? Оддай мені гроші, а то я тобі цей дім рознесу і всі душі заберу!
[i]– Ага! – говорит поп. – Взял мои денежки, а души взамен не отдал? А-ну, отдавай мне назад деньги, а то я тебе весь дом разнесу, и все живые души заберу![/i]
– Почекай, – каже Кирик, – я тебе боюся. Я тобі оддам гроші через двері…
[i]– Подожди, – говорит Кирик, – я тебя боюсь. Я тебе отдам деньги через дверь…[/i]
Подав йому через двері котельчик. Прийшов піп додому. Попадя хотіла взяти той котельчик, а він попові до рук приріс. Стала вона оддирати з попа волову шкуру – стала з попа кров текти. Шкура приросла, і став з попа чорт.
[i]И подал ему через дверь сундучок. Пришёл поп домой. Попадья хотела тот сундучок взять, а он попу к рукам прирос. Стала она отдирать с попа воловью шкуру – потекла из попа кровь. Шкура-то приросла, и сделался из попа и вправду чёрт.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029508
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 28.12.2024
автор: Радiус24