Вони кохали і кохались до бестями,
Завжди не вистачало їм часу
Насолодитися удосталь почуттями,
Посмакувати ра́зом пристрасті красу.
Таємні зустрічі траплялись вельми рідко
І кожен жив давно своїм життям,
Вона роками розцвітала, наче квітка,
В його обіймах піддавалась забуттям.
Вони-коханці...В цьому слабкість їх і сила.
Такі близькі й такі далекі водноча́с.
Вона ніколи так нікого не любила,
Його вогонь до неї також не загас.
Вони кохались і кохання все не гасло,
Як в тому райському саду, - відверті, голі...
І як у казці тій померли одночасно, -
Вона - від СНІДу, згодом він - від алкоголю.
Як не називати – коханці, чи закохані, а сила кохання перемагає навіть і відстані, коли вона така справжня, як чуттєво звучить і у Вашому вірші. З повагою і дружнім теплом.
Чуттєво і емоційно написали про одну із сторін цього неоднозначного явища Цікаво, чи було б їм так само добре, якби вони жили разом не як коханці, а як подружжя? 🤔
Дякую
Напевно ні У цьому весь сенс. Вони кохали досі саме через те, що не могли удосталь насолодитись, насититись одне одним. Вони не могли бути разом, тому мали можливість скучити і кожен раз кохатись, як вперше, тому що заборонений плід найсолодший😉