Чотири. П'ять. Два.
Ти кличеш вогонь на себе.
Вдягаєш броню на шкіру і тиснеш хутчій на курок.
Лежиш у окопах холодних і дивишся в фосфорне небо,
Бо хтось запалив його знову, щоб ти назавжди замовк.
І ба́йдуже їм, що десь там, тебе ще удома чекають,
Дитина, родина і друзі, собака чи вірний кіт.
Ці люди не бачили світу, тому вони мовчки стріляють.
І ти стаєш сам під кулі, щоб вдома жили без бід.
Чотири. П'ять. Два.
Я кличу вогонь на себе.
Знов пишу вірші про болюче, рятую людські серця.
Кричу про важливі теми, збираю на перші потреби,
І знаю, що тво́я зброя носить моє ім'я.
Така ж невеличка ростом, холодна і б'є прицільно,
Вона поміж груди пролізла, пронеслась навиліт, до сліз.
Слова мої теж не всесильні, але вони поки що вільні.
І я стаю поруч під кулі, щоб більше не бачити гільз.
Чотири. П'ять. Два.
Ми кличем вогонь на себе.
Воюєм як можем, на рівних. Тікаємо вдвох в укриття.
Війна не вщухає, палає. Я все ще тримаюсь за тебе.
А ти ще тримаєшся дому і знову рятуєш життя.
Під нами земля і країна. Наш дім і майбутнє дитини.
Обійми стають міцніші, коли в нас зникає час.
Ми схожі на смертників, знаєш? На тих, у яких хвилина.
Тому стоїмо на своєму. Вогонь не розлучить нас.
Проект «Фенікс».
