Я намалюю тебе олівцем
На зім'ятім, пожовклім папері...
Я кричатиму в нього щораз,
Як почую твій стукіт у двері...
Твій портрет відчує багато
Моїх тихо покладених сліз...
Знаю, вони висихають...
Серед моря папір наче мис.
Не зможу тебе загубити,
Не зможу ніколи порвать...
Твій портрет зали́шиться вічним,
Коли буду я вже помирать...
Такий набір енергії та поранених почуттів у вірші не може залишити байдужим.Спасіння бачу в одному,потрібно трішки більше любити себе,яка б не була болюча розлука,ви завжди повинні залишатись на першому місці,а все інше за вами. (мається на увазі герой вашого твору).
Тетяна Білогай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Як же глибоко й з любов'ю Ви пишете, Тетяно.
Портрети, як і вірші, лишаються вічними. Як і інша творчість.
Хто творить - не помирає ніколи, адже як люблю я казати - в кожному нашому творінні частинка нашої душі.
Чудовий вірш, дякую Вам.
Тетяна Білогай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00