Чи, бува, гадали миті ви одної,
Що усі людські думки та почуття ‒
Дві колони мов фортеці преміцної,
На яких тримається усе життя,
Наче два кінця єдиної дороги,
Що, без сумніву, будуємо лиш ми,
Що звернути може нас у бік тривоги
Чи у світло упустити із пітьми?
Все, що думи в певний час від нас ховають,
Виражається назовні в почуттях,
Що спочину у житті повік не мають,
А завжди указують нам гідний шлях.
Всі думки породжуються почуттями,
Що вслід є спонукою для міркувань,
Що штовхають неухильно, до нестями
Нас зануритись в світ необхідних знань,
Бо думки без почуттів були б порожні,
Бо без них вони утратили б свій зміст,
Адже разом лиш вони таки спроможні
Запровадити людський духовний ріст.
Щоб завжди нам почуватися належно,
Слід очистити усі свої думки
І усі їх сповнити беззастережно,
Чим би з іншими ділились залюбки.
Щоби думати повік лише про світле,
Від страшного слід прокинутися сну
І впустити в серденько своє розквітле
Пишнобарвную, чарівную весну.
І тоді ми завжди будемо у згоді
У своїх усіх думках та почуттях,
Як усе те добре буде на свободі,
Що в нас в розумі, у душах і серцях.
Євген Ковальчук, 25. 05. 2017
