|
Жили старе́нькі дід та баба.
На ху́торі, поза́ селом.
Багатий дім, міцна садиба,
Усе в достатку в них було :
Садок розкішний біля хати,
Товар в кошарі, а в хліві
Воли доріднії, рога́ті,
Гладкі́ корови і телята,
Відбірні коні, ще й лошата,
Кудлаті вівці в загоро́ді !
А що росло там, у горо́ді ... !
В башта́ні - кавуни пузаті,
Горо́дини було немало.
А в погріба́х - що там каза́ти !
Буяли мальви коло хати,
Ще й гуси ва́жно походжа́ли...
Плеска́лись ка́чки під вербою...
Хатки́ до озера тулились,
З кришта́льно чистою водою.
В ній місяць з зо́рями купались,
А ве́рби в озеро дивились
Й за ними тихо підглядали...
Лишалось тільки спочива́ти
У тихім ра́ю, коло хати...
Здавалось, все у них було...
Та їм нерадісно жило́сь,
Бо Бог їм ді́точок не дав.
То дід ходив і все зітхав,
А баба Бога все просила
Щоб він їм дав дити́нку милу.
Тож, якось вітер відірвав
Від ве́рби величе́ньку гілку.
Дідусь ту гілку в руки взяв
І раптом чує голос гіркий :
- Діду́сю, вітром, відломи́ло
Мою коха́ную дитину !
Спасіть її, дідусю, милий !
Не дайте, кри́хітці, загинуть !
Бо їй, віді́рваній, не жити !
Та можна, гілку, врятувати,
Як в руки, лю́блячі, віддати !
І дать, людське́ життя, прожи́ти !
Хай бабця гілку спелена́є
І в люльці, як дитя, качає !
Хай крихті душу начарує,
А Бог їй, ті́льце подарує...
До ранку пі́сні хай співає
І душу всю у них вкладає !
Так просить ве́рбичка за гілку,
Благає й плаче... гірко-гірко...
Дідусь, як плач верби́ почув,
То одразу ж, все збагнув !
До баби, по́спіхом, прибіг
І, тільки вско́чив на поріг,
Кричить :
- Стара, шукай пеле́нки,
Завтра буде в нас мале́нький !
Хоч баба віри і не мала,
Що може бути, з того, діло,
В пелю́шки, гілку спелена́ла,
І з нею, як з дитям, сиділа ...
Не спа́ла, очі не змикала
Й до ранку, ніжно, колисала ...
Бога при́страстно молила,
Щоб він їм дав дитинку милу...
Ще й колиса́ночку співала :
- Лю-лі, лю-лі, баю, бай.
Спи, верби́чка, засинай,
Як, мале́сеньке дитя́тко,
Буде в тебе мама й татко...
Ве́рба плаче коло хати,
Хоче те́бе колисати.
- Завтра тво́ї оченята.
Будуть в білий світ гляді́ти.
Будеш ні́жками ступати
Бігати, як усі діти...
Баю, баю, баю, бай.
Спи, дитинко, засипай...
Разом з сонця промінце́м
Дзвінко в хаті плач лунає.
Дід з розгубленим лицем,
З радості, як сонце, сяє,
Бо, верби́ці гілочка
Обернулась в малючка́ !
Старі́, відтак, і не гадали,
Та й Івасиком, назвали !
А щоб, про ве́рбу, пам'ята́ли,
То Теле́сиком*, прозва́ли.
Росте Івасик, підростає,
Швидко розуму надбає.
Став він гарний, як та квітка
Й не одна порядна тітка,
Яка гарних до́чок мала,
На нім по́гляд зупиняла.
Він змужні́в, став міркувати,
Думать про життя, гадати.
Пита́ти Діда, про щось ва́жне,
А по́тім, якось, Діду й каже :
- Дідусю, милий мій, рідне́нький,
Я, давно вже, не маленький !
Него́же вдома, пнем, сиді́ти
І геть нічо́го не робити !
Зро́би човник золоте́нький
Й срі́бнеє весе́лечко.
Буду плавать недале́чко,
Ву́дочки візьму́ просте́нькі,
Рибку стану, вам, ловити
Та й смачне́сенько корми́ти !
Відмовляти дід не став,
Зра́нку інструме́нт дістав,
Човник золотий зроби́в
Та й на озеро спустив.
Весе́льце срібнеє вручи́в
Й напослі́док поучи́в :
- Як буде бабця те́бе кли́кать,
Пливи до бе́режка мерщій !
Бабуся дасть тобі́ обідать !
А, як голосо́к чужий,
То ти зразу ж розверта́йся,
До бе́режка плисти́ не смій !
Відпливай, не оглядайся !
І на клич не відгука́йся !
До бе́рега, де комиші́,
Ти, мій внучку, не пливи,
Рибку там ти не лови,
Бо місця́ там нехоро́ші -
Ні живо́ї там душі !
Отак і повело́сь надалі -
Зра́ння, в човник, внук сідає,
Весе́льце срі́бне дістає́
Та й на пле́со відплива́є.
Ло́вить рибку, спогляда́є,
Як ве́рби, що біля́ води,
Купають віти, сонце сяє...
Закви́лить птах, вряди́-годи́
І бабця, з ко́шиком їди,
Іде на берег й заклика́є :
– Івасику, Теле́сику !
Несу тобі куле́шику !
Ти ж до бе́режка приплинь !
Під вербо́ю відпочинь !
Це я - бабця ! Я прийшла́,
То́бі їсти принесла́ !
А Телесик, як те чує,
То до бабці враз веслу́є
І, як човен в бе́ріг ткнется,
То одразу ж посміхнеться,
Рибу з чо́вна вигружа́є,
Сам у холодок сідає
Під розло́гою вербою,
Над прозорою водою.
Бабця ска́терку розкине :
- Пригощайсь моя дитино !
Дуже смачний є куліш,
Молоко і пироги...
Ще й сорочку передіне...
Благо й тиша навкруги !
І верба́ шепоче в тиші
- Мій Телесик, дорогий...
По́тім, смачно попоївши
І водиченьки попивши,
До дво́ру, бабцю він проводить,
Бо старенька важко ходить.
Добре у Івася серце...
В човник золотий сідає,
Срібне знов бере весе́льце,
Берег тихий покидає,
На пле́со, крадькома́, веслу́є
Й до зірни́ці вудкарю́є...
А в те́мнім лісі, за озе́рцем,
В хатині, із сліпим віконцем,
Й чадни́м, кіптя́вим каганце́м,
Старезна відьма проживала.
Бездушна, із жорстоким серцем.
Їй скільки літ - сама не знала.
Діто́к, бувало, вона крала
І приворо́том гендлюва́ла.
З кості́ була в неї нога,
І зва́лася - Баба́ Яга !
Ба́ба заздрісна була !
Про Івася, як прознала,
Чуть від жовчі не сконала !
Аж кази́лася зі зла !
Сидить над казано́м, чаклу́є,
Івасика впійма́ть планує.
До о́зера часте́нько ходить,
Лежить тихе́сенько в кущах
І зи́рить - хто коли приходить,
Чату́є довго, в комиша́х,
Як кличе бабця - вона чує,
І хто що каже - вона слуха,
Бурмоче щось, шоро́шить вуха !
Глядить на воду і колдує...
І так Яга наколдува́ла,
Що бабця, в лісі, заблукала...
До озера не йде, кружляє,
Неначе в потімках блукає !
А відьма в комишах сидить,
Весь час за Йвасем підглядає,
Де бабця бродить, добре знає,
Тож, грубим о́кликом, кричить :
– Івасику, Телесику !
Несу тобі кулешику !
Ти до бережка приплинь !
Під вербо́ю відпочинь !
Це я - бабця ! Я прийшла,
Тобі їсти принесла !
Та Івасик все те чує,
Він до баби не веслує !
Знає - голос той чужий !
Грубий, хрипкий та ще й злий !
Тож одразу розвернувся,
Гребти в бе́ріжок не став,
А відплив, та оглянувся,
Ще й рукою помахав...
Каже : - Знаю, знаю ...
Так бабуся не волає.
Бабці голос - то він свій,
Ніжний, милий, не дурни́й !
Та й поплив, тихе́нько, далі...
Відьма, як таке почула,
То одразу все збагнула !
Та від злоби аж завила,
Що, ні́жним, голос не зробила !
Скорі́ше в ступу, Баба сіла,
Та й до кузні полетіла.
Ще й розмахує мітло́ю,
Високо над головою !
Коло кузні приземлилась,
Слухає - кується сталь !
Хто кує там, придивилась,
В кузні - молодий коваль !
Відьма пильно оглянулась :
- Молоде ще, та зелене ...
Потім хижо посміхнулась :
- Будеш слухатися мене !
Ти́шком-ни́шком колдувала,
Чари чорні напустила,
Зазвала́ нечисту силу
Й коваля - зачаклувала !
Своє лице зачарува́ла -
Обличчям панни оберну́ла !
Горбату спину розігнула,
І в воротах кузні стала...
Коваль роботу, вмить, відклав
Й слухать відьму розпочав !
Потім, приязно, всміхнувся
Й відьмі голосок скував !
Гарний, ніжний, як в бабусі.
Як зробив він - поверну́лась,
Чуть посиділа в кущах
Та й сховалась в комишах.
Таї́лась довго, чаклувала,
Щоб бабуся, ще блукала,
Щоб Івася не шукала,
Та й злодійству, не мішала !
Потім тихо визирає,
Як злодійка, оглянулась -
Ні душі, навкруг, немає !
Стрепенулася, пригнулась
Й ніжно, з комишів, гукає :
– Івасику, Телесику !
Несу тобі кулешику !
Ти до бе́режка приплинь !
Під вербою відпочинь !
Це я - бабця ! Я прийшла,
Тобі їсти принесла !
Телесик, ніжний голос, чує,
Прямо в комиші веслує.
Та бабусі він не бачить
І не тямить, що це значить...
Човен в комиші́ уткнувся,
Телесик, на́вкруг, огляну́вся.
Де ж та милая бабу́ся !?
І, як тільки відвернувся,
Відьма, з комиші́в, скочи́ла,
На спину Йвасика, повисла,
Пазури, як клі́щі, стисла,
Хлопця, ни́цьма, повалила,
Та й вірьовкою скрутила !
В мішок кропи́в'яний запхнула,
Кляпом рота затулила
І до дому потягну́ла !
Притягла мішок до хати,
В двері стала громихати :
- Оленко, дочко відчини,
Замки, у дверях, відімкни !
Будеш за́раз піч ладна́ти
І вечерю майструвати !
Хутко треба ж бо зліта́ти
Вурдала́ків в гості звати !
Сильно натопи в печі,
Щоб каміння розпадалось !
Теле́сика, в печі́, спечи́ !
Гулять бу́дем, щоб згадалось!
Щоб земля дрижала й небо !
З'їсти нам Івася треба !
Доки він по світу ходить,
В нас нічого не виходить !
Стало важко ворожити
Треба йо́го з світу зжити !
Відьма знову в ступу сіла,
Кли́кать го́стей полетіла.
Ще й розмахує мітлою
Ви́соко над головою.
До́чка вдома залишилась
Дров у хату наносила,
Піч на кухні розтопила.
Потім в лю́стро подивилась.
Я́ка ж га́рна молодиця,
І рум'яна й білолиця !
Підморгну́ла, посміхнулась
Ще й на місці крутонулась.
Але лю́стро їй брехало,
Щоб Оленка не тужила,
З лю́стром відьма ворожила,
Що́би правди не сказало...
Бо була дочка́ не мила,
Кривобо́ка, свинори́ла.
А натура - зла сердита,
А іще..., боюсь сказати,
Де було в неї копито,
Що́би вас не налякати !
Піч нарешті протопилась,
І від жару розкалилась,
Аж каміння вже тріщить !
Відьма, в захваті, вищить !
За́слінку, скорі́ш, відкрила,
Враз лопату наладна́ла,
Й коло пе́чі примостила.
Міх, з Івасиком, дістала,
Розв'язала, заглянула,
Кляп із рота витягну́ла,
Бо цікаво, вельми, знати,
Як малий буде вищати !
За барки Йва́сика взяла
Й до пе́чі, швидше, потягла ! ! !
Тягне й тягне, аж креко́че,
Сли́на з па́щеки точи́ть,
Так пече́ні з'їсти хоче !
Й хри́плим голосом кричить :
- Сідай, Телесик, на лопату!
- Так я ж не вмію ! Як сідати ?!
А відьма далі напира́є :
- Давай, давай, я добре знаю ...!
Сюди ось ногу поклади !
А-ну ! Давай...! Да не туди !
Руку дай ! Який незграбний !
Коліна, гарненько, зведи !
Ну ось ! Який же ти безладний,
Безтолко́вий і нескла́дний !
І ні туди, і ні сюди ...!
- Хіба, щоб хтось це показав...
- Івасик жалібно сказав .
- Раніше, я не лазив в піч,
І не втямлю, в чо́му річ...
- Ну ти, Івасику, тупак !
Дурний, як пробка, я гляжу !
Гаразд, я зараз покажу́ !
Дивись, навчайсь ! Ось треба так !
На лопату відьма всілась,
На Івася подивилась,
Палець вгору підняла́.
- Дивись, учись ! - Такі діла...
А Івась не розгубився,
За лопату він вхватився,
В піч гарячую жбурнув,
Ще й заслі́нкою припнув !
Хату шви́денько замкнув
І щосили дременув !
Тільки вибіг за ворота
Ра́птом чує - гості йдуть !
Суне вся́кая мерзо́та ...
Щоб не стрітися з Ягою
Івась влігся під вербо́ю,
Та й не дише, щоб не чуть !
По стежці, се́ред бу́йних трав,
Йшла й горла́нила пісні,
Злої не́чисті орава.
Мавок троє - всі красу́ні,
Криве́нький Лісови́к кудлатий,
Відьма́к почва́рний і горбатий,
Страшни́й зубастий Вовкулака,
Потворний, лютий Вурдалака.
Русалка ззаду, ледь встигала,
То так пха́лась, напроло́м,
Що тим, риб'ячим хвостом,
За колю́чки зачіпля́ла,
То йо́йкала і чортихала,
Ще й луско́ю, риб'ячо́ю,
Стежку де-де посипа́ла.
Яга ішла пере́д юрбо́ю,
Сту́пу, із трудом, тя́гла,
На плечі́ мітлу несла,
Бубоні́ла щось з собою,
А як до воріт дійшла,
Зразу ж носом повела...
Тут Івась не розгубився,
За гілку-дру́гу міцно взя́вся,
До ве́рби міцно притулився
Та й на самий верх забрався !
Та карга,́ все одно, не вчула,
Бо як носом потягнула
Пече́ні запах - на весь ліс,
Легенький вітерець розніс !
Скоріш за клямку потягну́ла,
А тут замкну́то, от досада
Куди ж Оленка та гайну́ла ?!
- Що за ді́ло, де ж те чадо ?!
- Оленка, Йо́жка відчини,
Замки́ у дверях відімкни́ !
Відьмака́ я зазвала́,
Вурдала́ку привела́ !
Всі зави́дні женихи...
Готуй ви́на й келихи́ !
З'їсти нам Івася треба !
Потім видам заміж тебе !
Та Оленка не озвалась,
Як Яга не зазива́ла :
- Та куди ж запропасти́лась,
Доню мо́я люба, мила ?
Що, пече́ні вже наї́лась,
Та й на гу́льки полетіла ?
Добре, добре, ждать не бу́дем
Ну а далі якось буде...
Відімкнула відьма хату,
Всілось не́чисті багато,
Ледь русалку не вдави́ли !
Вона йо́йкнула й завила,
Й ближче до печі́, підсіла ...
З пе́чі витягли лопату
Й почало́сь, в нечистих, свято !
Враз печеню розділи́ли,
Хмі́льні ви́на наливали,
Пили довго і співали
І, нарешті, все пожрали ...
Добре, добре попоїли
Потім сва́йби захотіли...
- Де Оленка ?! - Всі кричать !
- Будем заміж видавать !
Повискакували з хати
Та й давай Оленку звать !
Ще й в траві давай качатись.
Ричать, виють, верещать :
- Покоти́лись, повали́лись !
М'ясця́ Теле́сика наїлись!
- Де Оленка ?! Скільки ждать ?!
Будем заміж видавать !
Так вони весь час кричали,
Всю траву геть потоптали !
Та такий стоїть бедла́м !
Крики, вереск, тарарам,
П'яні ви́крики з юрби...
А Телесик із верби:
– Покоти́лись, повали́лись,
Відьмочки м'ясця́ наїлись!
Вони слухають: - Хто там ?
Знову шум і знову гам :
- Повали́лись ! Покоти́лись !
Ми Івасика вже з'їли!
А Телесик розгніви́вся,
Він до ни́зу подивився
Та як крикне тій юрбі
Із високої верби́ :
– Покоти́лись, повалились,
М'ясця́ Оле́ночки наїлись!
Вони вчу́ли, гам затих.
Сти́хли вигуки і сміх...
Стали тут вони вслухатись
Та навколо придивлятись.
- Хто кричав ?! - Давай шукати...
Ма́вки й Лісовик патлатий,
Відьма́к почва́рний і горбатий -
Всі з травички підхопились,
Стали і заціпені́ли ...
Думають: - Кого ж ми з' їли ... ? !
Вовкула́ка й Вурдала́ки
Вже скрутили кулаки́,
Повишкі́рювали ікла -
Битись бу́дуть залюбки !
А русалка - та принишкла,
Вгору голову задрала,
Задкува́ла й міркува́ла:
- Як скоріше дати драла ...
Відьма вгору подивилась,
З люті чуть не удавилась !
Бачить - Йвасик, на вербі !
- А де ж Йо́жка?... Щоб тобі !!!
Відьма, зразу ж, в ступу сіла,
І як коршак налетіла.
Ще й розмахує мітлою
Високо над головою.
На Івасика летить,
Зараз буде його бить !
Буде бить його мітлою,
Но́венькою, вербово́ю !
А Телесик посміхнувся
Й ніжно до мітли звернувся :
- Ве́рбо, сестронько моя,
Ти ж такая, як і я !
Що ж ти ві́дьмі догоджаєш
І на мене нападаєш ?!
Ми ж вербо́ві - я і ти !
Ми ж бо рідні, як брати !
Давай, спільно, воювати,
Ра́зом нечисть лупцювати
Й по́гань цю перемогти !
А мітла, це як почула,
На́че дикий кінь вбрикну́ла !
Ви́рвалась з відьмачих рук
І літає наче крук !
Соколом у вись злітає
Й наче ко́гут нападає !
Стала витися й кружити,
Івасика боронити !
А як битись - добре знає !
То й рішуче нападає !
Стала відьом лупцювати
І ганяти кругом хати !
Всім дісталось від мітли !
Ма́вкам трьом - по голові,
Лісовику́ кудлатому,
По тім'ячку патлатому !
Вурдалаці - по мордяці !
Той злякався - просто жах !
І сховався десь в кущах.
Вовкула́ка й Вурдала́ки
Вже не крутять кулаки́,
Бо завзя́тая мітла
Тричі, по руках дала !
А русалка не втекла ...
Цій, почварі, так попало,
Що хвоста їй відірвало !
Щоб не пха́лась напролом,
Й своїм ри́б'ячим хвостом,
Де попало не метляла,
За колючки не чіплялала,
Та й, поганою лускою,
Стежку не пересипала !
Але й відьма мала силу,
Враз вона поворожила,
В мітли силу відняла́,
За рукі́в'ячко схватила,
В піч верби́ченьку закрила !
Спалахнула, і до тла,
У вогні, мітла згоріла !
Відьма знову в ступу сіла,
Але ступа не злетіла.
Бо не може без мітли...
- От такії, брат, діли...
Тоді гості позбігались,
Під вербо́ю всі зібрались.
Стали кмі́тить-мізкува́ти,
Як Івасика дістати.
Ма́вки довго не гадали
Лиху думку нараджа́ли :
- Ми на де́рево залізем,
До Івася добере́мось,
І, як тільки дотягне́мось,
З ве́рби швиденько ізні́мем,
Вниз його швирне́м як кеглю,
Хай рзі́б'ється об землю !
В піч його покладемо́
Ну, а потім - і з'їмо́ !
План цей ра́зом ухвалили,
Мавок вгору підсадили,
Ті полізли вверх, як кі́шки,
В крону вже залізли трі́шки,
Та верба́ своє зробила -
Ніжно, то́нкими гілка́ми,
Як дівочими руками,
За стан ма́вок обкрутила,
Ру́ки-ноги пов'яза́ла
Та й до себе прив'яза́ла.
Вися́ть, як на липу́чці мухи,
Безпора́днії, без руху.
Ще трі́шки - й ди́хати не стануть,
Ніяк Івася не дістануть !
Івась все бачить і глузує,
Сміється так, що відьма чує.
- Давай Яга́, залізь до ме́не !
Тут мі́сце є зручне́, зелене !
Верба́ обніме тебе ніжно,
За ру́чки ві́зьме і за ніжки !
Ласка́во ві́ттям спелена́є,
Давай же, лізь, тебе́ чекаю !
Стара Яга, як те узріла,
То Від злості почорніла !
Всю не́чисть ставить в один ряд
Й задає́ такий наряд :
- Всі до ве́рби підійдіть,
Як бобри́, її гризіть !
А як ве́рба упаде,
Він не ді́неться ніде́ !
Тут-то ми його́ й спіймаєм !
Він ніку́ди не втече́ !
Йо́го ра́зом залома́єм,
В піч закинем і спечем !
Ви́на в чари ми наллєм
І Оленку пом'янем !
Кістки́ Івася обгризе́м
Та й тихенько спать підем !
Вся нечи́стая орава,
Де́хто зліва, де́хто справа,
Дружно ве́рбу обступили
Та й гризуть, що було сили !
Тирса з-під зубі́в летить,
А верби́ці так болить...
Гі́лкою вона махнула,
Го́лову кому́сь звернула,
В пику відьмаку́ попала
Так, що зуби вилітали.
Ну а решта - ті гризу́ть.
Тільки ля́скіт ще́леп чуть !
Івасик чує - ке́пська справа !
Ве́рба довго не встоїть !
Гляди́ть, аж від верби́чки, справа,
Клине́ць гусе́й, у даль, летить !
Івась привстав, змахнув рука́ми
І дужим голосом кричить :
- Гу́си, гуси, сіре пір'я
Летите́ ви над подвір'ям,
Де дід із бабцею живуть,
Мене́, давно, додому ждуть !
Зараз ве́рбу Яга звалить,
В пі́ч, мене́, живце́м поса́дить !
На кри́лоньки мене́ візьміть,
До діда й бабці віднесіть !
Клине́ць гусей далі летить.
Летять, зібра́лись в дальню путь,
А крайній гусь йому й кричить :
– Хай тебе бі́лії, візьму́ть ...!
А ві́дьми все гризуть-гризуть...
Івась глядить - нікчемне діло !
Бо ве́рба, вже давно тріщить !
Аж зи́рить, від верби́чки, вліво,
Клине́ць гусей повз них летить.
Івась стоїть, маха́ руками,
З останніх сил, до них кричить :
- Гуси, гуси, біле пір'я
Летите ви над подвір'ям,
Де дід із бабцею живуть
Мене, так довго, вдома ждуть.
Ве́рбу зараз Яга звалить,
В печі́ мене нара́з зажарить !
Мене на крила підніміть,
До діда й бабці віднесіть !
Клине́ць гусей далі летить,
Вже далеко, над полями,
Летять, вима́хують крила́ми,
А крайній гусь йому кричить :
– Нехай тебе́ візьме маленький,
Общипаний і чуть кривенький !
Один, як перст, дрібни́й, бідне́нький,
Сидить Телесик у журбі
Один, сердешний, на вербі́,
На висоті гойда́ється
Та видно все кінчається,
Тріщить верба, шатається !
Яга вже стовбур догризає
І в дикій злобі торжествує
Та раптом стра́шний хруст лунає
То відьма зуби вщент ламає !
А Йвасик все це добре чує !
І він з надією гадає,
Що без відьминих зубів
Ораві не здолать верби !
Та відьма марно час не гає,
Прудко в дім вона біжить,
Серва́нт на кухні відкриває,
Буте́ль з полиці виставляє,
Сама, з кортя́чки, аж дрижить !
Бо там, під ме́ртвою водою,
Покрита чо́рною іржо́ю,
Залізна ще́лепа лежить !
Та ву́зьке горло в бутеля́,
Рука́ не влізе, аж нія́к !
Відті́ль, щоб ще́лепу дістати,
Треба довго колдува́ти...
Яга швиде́сенько схопила,
Об зе́млю, хрясь його́, щосили !
Буте́ль, у друзочки, розбила,
Щеле́пу, з долу, підхопила
І, тремтя́чою рукою,
Разом із чо́рною іржою,
У чорну па́щеку втули́ла !
Та й знов, до справи, приступила,
Гризе, залізними зубами !
Немов кова́льськими кліща́ми,
В бідне́ньку ве́рбочку вчепилась,
Аж і́скри навкруги летять !
Ще залиши́лося чуть-чуть
Ще мить і ве́рбі не встоять !
А ві́дьми все гризуть-гризуть...
Івась відчу́в - діла погані !
Верба́ вже хи́литься, ще мить ...
Аж бачить, до верби́чки, прямо,
Мале́нький гусачо́к летить.
Стомився, ледь маха́ крила́ми
Й тужливим голосом кричить :
- Івасику, Телесику,
Верби́ сино́к ріднесенький,
Гусей клине́ць куди подівся ?
Бо я, один, від них відбився.
І я, нія́к, їх не знайду́,
Тож заблука́ю й пропаду !
Де той клине́ць, Івасик знає
Та й гусачку́ відповідає :
- Гуси, гуси, біле пір'я,
Пролітають над подвір'ям,
Там дід із бабцею живуть.
Вони, додому, мене ждуть !
Візьми́ мене, то я вкажу
Дорі́женьку до то́ї хати !
Над нею треба пролітати !
Та ще й, де гуси, розкажу !
В блакить небесну, піднеси,
До діда й бабці віднеси!
Бо ве́рбу, зараз, Яга звалить,
Мене, нара́з, в печі́ зажарить !
- Сідай, - Йому гуса́к гукає,
- Як так, то ра́зом політаєм !
На крила Йвася підхопив
І в блакитне небо змив !
Верба́ нара́з всіх сил лишилась,
У небо глянула, з тугою,
Затріщала, повалилась,
Непідйо́мною ваго́ю,
На хату відьми навалилась...
І ві́дьми бри́дкую халу́пу,
Немов горіхову шкарлупу,
З жахли́вим тріском, розчави́ла.
Ягу верби́ця теж дістала.
На неї тя́жке гі́лля вклала !
Та так, що як її дістали,
То з миром вже вона лежала
Й повітря ротом не хапала !
Тож зуба́стий Вовкула́ка
Із почва́рним Відьмако́м
Похова́ли відьму злую
Їм не рі́дную, чужу́ю.
Недале́ко коло хати ...
Та й пішли собі в світи́
Десь за море мандрувати...
Івасик ве́рбочку покинув,
І в небо си́нєє полинув...
Полетіли над полями,
Над зеленими гаями...
Долетіли до подвір'я,
Де дід із ба́бцею живуть,
Там його, так кріпко ждуть !
Пролетіли над верхів'ям,
Над подвір'ям покружили
Та й на при́чілку усілись.
Сидить Телесик на причі́лку,
А Дід бабі й каже гірко :
- Де ж те наше внученя́ ?
Може й кісточо́к нема...?
Чо́вник золотий стоїть,
Носом в беріжо́к уткнувся...
От би зараз, у цю мить,
Наш Івасик повернувся.
Бабця в хаті прибиралась,
Пиріжки з печі дістала,
Діду сумно посміхнулась
Та й зажурено сказала :
- Візьме́м собі по пиріжку́...
А Івась із при́чілку:
- А мені, Теле́сику ?
Чи то бабці при́виділось ?
Чи вже ма́рить розпоча́ла ?
Вона трішки помовча́ла,
Діду в очі подивилась
Та й тихесенько сказала :
- Ми візьме́м по пиріжку́ ...
А Телесик з при́чілку :
- А мені, Івасику ?
- Діду, діду ти щось чуєш ?
- Що ти, бабо, там мудруєш...?
Баба швидше до вікна,
Таки ж чує, щось, вона !
Вмить віконце розкриває
Й на подвір'я виглядає !
Там - Івасик на подвір'ї,
Правда, трішечки у пір'ї !
Їхній внучок дорогий,
Довгожданний і живий !
Як вони його стрічали -
Цілували, обнімали,
Да́ли смачно їсти й пити,
Переді́ли у все чисте,
Все ошатне і барвисте -
Що́би хо́роше ходити !
Гусака теж вшанували !
І поїли й годували.
Напрям вірний показали,
Ще й пшона з собою дали !
А коли, над їх подвір'ям,
Клин гусей, із білим пір'ям,
В теплий вирій пролітав,
Івась гу́ся проводжав,
Ще й сльози́нку витирав...
Гусь йому пообіцяв,
Навесні, ще прилетіти,
В них на озері пожити,
Й ра́зом рибку полови́ти.
Потім довго ще стояли
І руками вслід махали...
* семантика безпосередньо пов’язана зі словами дитина, деревина, пень. https://ukrainian.stackexchange.com/questions/458/Яке-походження-слова-Івасик-Телесик
04.01.21 - 15.05.2021 р.
ID:
901310
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 14.01.2021 19:19:15
© дата внесення змiн: 21.05.2021 13:30:40
автор: Родвін
Вкажіть причину вашої скарги
|