Сайт поезії, вірші, поздоровлення у віршах :: Ігор Рубцов: Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , 9 частина, завершення) - ВІРШ

logo
Ігор Рубцов: Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , 9 частина, завершення) - ВІРШ
UA  |  FR  |  RU

Рожевий сайт сучасної поезії

Бібліотека
України
| Поети
Кл. Поезії
| Інші поет.
сайти, канали
| СЛОВНИКИ ПОЕТАМ| Сайти вчителям| ДО ВУС синоніми| Оголошення| Літературні премії| Спілкування| Контакти
Кл. Поезії

  x
>> ВХІД ДО КЛУБУ <<


e-mail
пароль
забули пароль?
< реєстрaція >
Зараз на сайті - 1
Немає нікого ;(...
Пошук

Перевірка розміру



honeypot

Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , 9 частина, завершення)

Ігор Рубцов :: Афганські спогади. 30 років - сумний ювілей (редакція 2020 р. , 9 частина, завершення)
          Напевно, ліжко, залишене ним наступнику, було зачароване. Глибоке безпам’ятство передалося у спадок, маючи походження від звички банячити де і з ким тільки можна. Олександр Кривицький по своєму був цікавим дивізійним кадром, залишивши незабутні зразки анекдотичних вибриків. Шурчина кар’єра неодноразово висіла на волосинці: він божився, хрестився, та, як кажуть, зарікалася свиня… Його прямий шеф, начальник тилу дивізії 
полковник Олексій Попов з тих командирів, чуючи яких, вже стаєш позитивним воїном, та й той не зміг поставити підлеглому клепку на місце. От що значить спати на ліжку Володі Яцюка.
          Трапилося, Попов заскочив свій УАЗ на дорозі до управління  дивізії. Водієві що? Він – людина, підпорядкована службі. На питання: «Де був?» пальчиком на Сашка тиць! Тобто, був там, де було тіло цього прапорця. С пасажирського місця поволі вилузався Олександр. Став на ноги – не тримають. Обхопив лапищами дверцята – штормить жорстоко! Незважаючи на стовідсоткову халепу, підлеглий намагався взяти ситуацію під контроль.    
          – Чому п’яний? – питання де був вже втратило актуальність.
          – Я н-н-н-н-е   п-п-п-п-п-п-п’яний – розхитував УАЗик Сашко.
          Він і тверезим затинався на кожному слові. З п’яним годі було порозумітись. Тільки спеціально треноване вухо могло вловити системну послідовність звуків, скласти їх до купи, утворивши слова, пов’язати ті слова логікою і осягнути глибину прапорської потаємної душі. Цибатий полковник нависав над колобкуватим прапорщиком, розуміючи, що ніякою своєю логікою його не пройняти. Самовпевнений тип сміливо видихав у бік начальника шлункові випари, як дитя, поклавшись на ефект маленьких кульок антиполіцая. Скільки він їх ковтнув? Напевно, що не одну. Сашко нахабнів і пишався відвагою: немає головного доказу – перегару, значить він тверезий і край.
              Полковник поклав на душу «вбити» його наступного дня, коли з головним болем повернеться усвідомлення якихось обов’язків і каяття. Вночі мій сусідик щось лопотів, плямкав губами. Десь серед ночі його вивернуло, та так майстерно, що залишки вчорашньої закуски опинилися акуратно під ліжком, по центру. На ранок він не знав, чи варто жити на світі: невидимий скальпель скибками нарізав те, що там ще лишилось у голові. Провина перед нами за трошки підіпсоване повітря, а головне – невідворотна зустріч із Поповим взагалі підточили всілякі надії на більш-менш терпиму перспективу. Ми – тверезі мешканці кімнати, готові були поставити всі гроші на двадцятичотиригодинне звільнення Кривицького. Чесно кажучи, не розумію, як він залишився на службі. Гіпноз? Шантаж? А може він одночасно був офіцером КДБ? Надивившись всякого, у що тільки не повіриш.
          Напередодні відпустки Кривицький продемонстрував найліпші душевні якости. Таки під оболонкою кольору хакі може скорочуватися велике білоруське серце захисника. Ввечері (а я вже ноги під ковдру поклав) Сашко, трошки під «мухою», приніс сибірську кішечку. Їй, хутряній модниці, саме тут, в Афгані знайшлося місце. Мурка відразу здалась мені підозріло гладенькою. Одне з трьох:    
          а. не слідкує за фігурою;
          б. така у кішечки конституція тіла;
          в. чекає дитину.
          Сашко заходився годувати тварину, інструктуючи нас, що слід робити протягом його відпустки. Розклад такий: Мурочка завтра-післязавтра має народити п’ятьох кошенят (саме п’ятьох). Чоловіка в неї немає, але кішці потрібен прихист і акушерська допомога. Коротше, ще той правозахисник хвостатих. Напучуючи мене, сусід розкрив дві бляшанки: тушенку і згущене молоко, підсунув Мурці до морди. Спохопився – вона ж схоче пити! З цим він зняв кришку з мого термосу і налив води. Я вдавився язиком і лежав у повному ступорі.
          З цим Сашко пішов і до ранку його ніхто не бачив, а кішка, надлизавши з обох банок, почала обстежувати наше помешкання на предмет тарганів. З невеселими думками спочатку я, було, заснув. Серед ночі Мурка з п’ятьма ембріонами стрибнула мені на живіт. Я скинув її. Почалася довга боротьба за право лежати на ліжку. Жбурляти вагітну тварину було однозначно шкода, але віддавати своє ліжко кішці не хотілося. Відбивався, доки вона сама не передумала спати на мені. Геть пізно сердешна настирливо занявчала, продерлася через мене на підвіконня і впала звідти на мене разом із півторалітровим термосом. На тому, наче, все стихло, чи може я розчинився уві сні. Вранці до мене нарешті дійшло, що тварина просилася до туалету. Не знайшовши порозуміння, помстилася по котячому підло десь біля ліжка імені Вови Яцюка. Фактор ліжка переслідував нас і передавався у спадок наступним власникам.    
          Пишучи, усвідомлюю, що розповідаю про інших вже людей. Взяти кожного окремо – то ми не ті і не такі. Щось залишилось глибоко в серці від мене юного, але… Думаю і мислю іншими категоріями. Так і мої друзі, товариші, однополчани. Он який ривок зробив Руслан Аушев. У Кабулі я бачив його майором, але вже й тоді він був нагороджений золотою зіркою героя. Президент Інгушетії! А командир коментантської роти Кішмарія? Йому-то вже скільки років? У 1988 році – старший лейтенант, пізніше – міністр оборони Абхазії. Полковник Яштаков вийшов у генерали і, як з’ясувалося, жив в одному зі мною місті. Це тільки ті, про кого я чув.        

          Ностальгую. Сподіваюся на диво, на чарівника, який дасть право ступити на Афганську землю ще раз. Більшого й не хочеться.   

Свої

          Лазня – двічі на тиждень, самі розумієте реноме найдемократичнішого закладу. Поза нею, може хто когось і не хотів бачити, а там, зайшовши, забудь, скільки зірок назбирав за життя.    
          Такого дня у гості завітав знайомий з Герату, прапорщик. Я йому – культурний захід, похід до лазні. Чом ні? Пішли! На ту годину до лазні й підполковник Харахорін добіг, начальник оперативного відділу дивізії. По службі він – мужик суворий, але лазня не найкраще місце для характерних проявів. І тут він побачив мого товариша – людину невідому. Цей не зважатиме на погони. Тому невідомий підполковник невідомому прапорщику дав намилену губку, попросивши як слід намилити шию і плечі. Треба, то й треба. Товариш мій дужий. Натер до красноти. І свою мочалку підполковнику: давай, я тобі, а ти – мені. І хто що скаже? Харахорін мусив добросовісно відробляти.    
          Поступово зі споду пам’яті дістаю обличчя. Багато імен забулося (такий недосконалий мозок), а вираз очей, особливість рухів, інтонації  – пам’ятаю. От хто б назвав ім’я худорлявої жіночки з насосної станції? А скажеш: «Хлорка» і кожен в уяві намалює пісне видовжене, крейдяного кольору личко, ріденьке, наче вибілене хлорним розчином волосся. Чи від неї сонячні промені відбивалися геть усі? Соляна статуя, а не людина. У теплій ванні така перетвориться на розсіл. Але назвисько до неї причепили через те, що вона дуже старанно дезинфікувала воду для управління. Хлорувала на совість, подвійною нормою. У їдальні поманить пальчиком солдата-офіціанта: «Хведю, молочне!» А те молочне біле і їдке. Я любив посьорбати білого супчику, та, бувало, скуштую і задумаюся, ну чого в ньому більше – молока, чи тієї отрути? За хлорні ті супчики хлопці її «шанували».    
          Інша справа – красуня Мавлюда Турсунова. Юна таджичка обіймала посаду перекладачки агітзагону. Поряд з такою починало битися гіпсове серце ленінського погруддя у політвідділі. На конкурсі краси радянського контингенту, якби такий був, можна було не голосуючи віддати 
гран-прі, а інших претенденток просто розігнати. Рідкісну вроду треба шанувати. Мабуть не один боєць записав у блокнотик заповітні слова: «ВОНА говорила зі мною».
          Ідеальна протилежність Мавлюді – представниця сонячного Узбекістану, секретарка політвідділу. Треба ж було зосередити на десяти квадратних метрах  дві крайнощі! Я знаю, що кажу. Надмір тіла, нечуване нахабство при повному неусвідомленні своїх фізичних даних. Називалася вона не інакше як Мариною, натомість, мала ще справжнє ім’я – Марфуга. Авжеж, воно пасувало тітці. Тим більш, мій побратим Вітька, вміючи давати точні імена, лагідно казав про неї: Легкий Танк Шерман – ім’я, прізвище та по батькові.    
          Дивізійні наші дами мали звичку по завершенню контракту подавати рапорт про його подовження  ще на рік. Вітя Міроненко – оптиміст, але коли він побачив рапорт від Марфуги, пополотнівши прибіг до мене: рятуй армію, рятуй дивізію! А хто я такий? Простий сержант. Рятуй Пашку Чернова! Рятую. Рятуй списання бронетехники! Рятую. Що робити з Шерманом? Це був єдиний випадок, коли надіслані до штабу армії документи загубилися дорогою. Повторно подати папери вона вже не встигла.  

          Трохи про хорошу людину. Майор Валерій Русов. Приємна особа. У першу чергу, відзначався людськими якостями, наче такий цивільний колега в офіцерській формі. Він ніколи не робив з людини посміховиська, не клеїв самодура, готовий був поспілкуватись хоч і з солдатом, демонструючи м’який «русівський» гумор. Подібні йому офіцери рідко здобували високі чини: мало заліза  в голосі, не та фактура, за горло не візьме, та й горлом теж, отже, потенційно вічний майор. Але, на рівні взаємопорозуміння не виконати наказ Русова було майже неможливо, по-людськи гонору на таке бракувало. Два особливо пам’ятні епізоди:    

          Епізод №1. Дружні наміри
          Початок дня. З ранку майор нездужає. Причина тут зрозуміла – вчора видали чеки, ті папірці пекли стегно, а тоді й почалося… а там зірвало гальма. Вираз страждання на пожмаканому обличчі. Вгледівши мене, шеф трошки ожив, губи через силу натягнулися, зображуючи усмішку. Він повів мене до сейфу. Хрустальний передзвін ключиків, скрегіт сувадла і, нарешті, хлюпотіння головного «документу»: «Давай за компанію, Ігорьоша, бо мені так погано!» Я категорично відмовився, адже хоч фізіологія сержанта і майора у стані сп’яніння подібні, але наслідки зальоту кардинально відмінні. Тоді Русов націдив у гранчак і жадібно вилив горілку собі «на гланди». Адамове яблуко, поворухнувшися вгору-вниз, як автоматний затвор, перезарядило майора на новий день. Обличчя кілька разів пересмикнуло. На вираз світлої надії наклалася гримаса страждання. Може краще відійти? Здається, не пішла… А от і ні, губи знову схожі на губи, ніс став на місце, очі подобрішали. Нащо себе так мучити? Випив сам, а наче як і мені перепало. Бр-р-р!
    
          Епізод №2. Овва!!!
          Сапери подарували мені протитанкову італійську міну, TS-6,2 називається. Не для диверсії, а сувенір зробити хотів на згадку про службу. Щоб міна перестала бути зброєю і стала сувеніром, її треба модифікувати. Нічого кращого за молоток і викрутку тут не вигадаєш. Отак собі сидів, длубаючи помалу вибухівку. Відколоті частини складав на газету (чи не у смітник я потім це викинув?). Обережність потрібна, щоб не струсонути занадто кільце особливо чутливої речовини у центрі. Вона відрізняється від основної маси рожевим, наче малиновий кисіль, кольором. Один сильний удар і крила вже не потрібні, достатньо буде реактивної тяги, щоб долетіти до кишлаку фрагментованим. Тому я робив справу дуже акуратно – батьки чекали живим.
           Двері відчинилися перед Русовим. Двосекундна пауза, хоча без паніки: «Я опісля зайду». «А то вже як схочете, товаришу майоре, як собі схочете.» Отож, сувенір нагадував мені не мовчазних погоничів таємних караванів, а одного з моїх командирів, може навіть, найкращого з них.

          Майор Макарусь – помічник підполковника Крупнова. Скільки його пам’ятаю, ніяк не міг зрозуміти, що за людина така. В останній перед заміною день він запросив мене додому попрощатися і запропонував подальшу перспективу по службі в Угорщині, куди Макарусеві належало їхати після відпустки. Заманливо і реалістично, але я не хотів все життя пов’язувати з армією. Стати генералом – не моя стихія, а на менше, мабуть, не варто зважуватися.

          А от іще один майор – поміняв на посаді Макаруся. Душевна людина з особливим іронічним стилем спілкування. Не знаю, за що його «сусліком» прозивали. Худий був, та не настільки. Цей складав ідеальну пару Русову, – також любив жартувати. Йому належить почутий мною через стіну вислів: «Щас я із етава свєрчка сдєлаю тисячу малєнькіх свєрчочкав». Це коли під самий Новий рік я усіма способами відкараскувався від вояжу до Кабулу і, не потрапивши на літак, не вжив заходів для гарантованого відльоту. Летіти довелось наступного дня під суворим контролем начальства. Хоча, мій демарш не зіпсував стосунків з майором. Доречі, забувся представити, – майор Суслов.    
          Першим бажанням кожного офіцера  було якнайшвидше повернення додому. Друга унікальна мрія «сусліка» - завести мавпочку. Прапор із сусіднього батальону зв’язку мав маленьку макаку, водив її на мотузці, чи то вона його водила. Так жартували, а де жарти, там близько лежить сама правда. За твариною треба дивитися, піклуватися і перейматися її мавп’ячими справами, на що у військової людини не може бути достатньо часу.       
          Примати в Афганістані водилися у природному середовищі за кілька сот кілометрів на Схід, де серед цитрусових гаїв гріється під субтропічним сонцем місто Джелалабад. Напевно, Суслов організував би мені туди вояж за будь яку ціну, та якраз з причини дозрівання цитрусових підполковник Крупнов доручив мені секретну місію - доставити пару лантухів вітамінів до свого столу. Не стану наново переказувати історію цієї унікальної подорожі, її описано у самостійному творі під назвою «Афганські спогади. Замріяні гурмани». А майорові нічого з того не вигоріло: мавп, які чомусь чіплялися до радянських жінок, перестріляли наші військові. Може так і краще, бо мавпа «сусліку» – не товариш.    

          Старший прапорщик Алєксєєв, мій сусід по кімнаті, а у вільний від нічного сну час – паспортист, відповідно до штатного розкладу консульського відділу. Характеризувався як патологічно організований, а тому передбачуваний і інтелектуально розвинений служака, військова кістка. Лишив по собі позитивний асоціативний ряд. Картина перша.   
          Ранок починається з прослуховування популярної мелодії. Музика відома всім, але кожен розуміє, що щось з нею не те. Вона звучить на східний манер, з чвертьтоновими варіаціями, протяжно і занудно. Так спрацьовував будильник на електронному годиннику Алєксєєва. Чи там батарейка застудилась, чи який інший дефект, але прилад звучав унікально і гарантовато пробуджував всіх сплюхів. Іван натискав кнопочку і відразу починав жити. Ми ж знову поринали у перегляд сновидінь, не додивившись перервані попередні. Хвилин через 20, розбурхана внутрішніми біохронометрами, прокидалася решта мешканців. Розплющувалися вольовими зусиллями очі. Замість яскравої картинки сновидіння у напівтемряві вимальовувався Іванів перевернутий тулуб. Зберігаючи ідеальну тишу, він на ліжку виконував комплекс асан, у тому числі стоячи на голові – йог кімнатний. Далі, без варіантів, відривав стрічку туалетного папіру (довжину хоч еталоном перевіряй) і виходив надвір. Картина друга.
          Також ранок. Іван, звільнившись від добового чергування по КПП, готувався відпочивати. Перед сном він завзято духопелив нунчаками наш килимок. Це традиція – позбавлятися кімнатного пилу після наряду і саме Алєксєєв, якщо не помиляюсь, її започаткував. Кожен із нас після передачі наряду прибирав житло. Сусід непогано володів зброєю японських селян. Хтозна, звідки вона завелася у кімнаті? Привезена з союзу? Навряд. Вивозити через митницю бойове знаряддя – ризик непевний, бо митник обов’язково питав мінімум двічи, спостерігаючи за реакцією: «Зброю, наркотики, порнографію, цінности везете?» Треба бути гіпнотизером, але чи варто? Зате в Афгані - хоч собі на портупею причепи. А що? Захист – не захист, а впевнености додає. Ні, власне, я про те, що там, де по кімнаті катаються гранати різнокаліберні, холодна зброя – не така вже зброя.    

          Діаметральна протилежність Іванові – прапорщик N. Викапаний Поліграф Поліграфович Шаріков. Навіть до анекдотичного радянського прапора розумом не сягав, кажу без перебільшення. Не здатний ні на що, не здібний ні до чого, хоч уже й немолодий. Просто бабуїн із зоопарку. Але не виганяли – і це найбільше диво. Виводили поза штат, підбирали посаду, лаяли, співчували, – крім бути хлопчиком на побігеньках йому ніщо не пасувало.

          Час від часу нас – середню ланку, мучили політпідготовкою. Ніхто не любив гаяти час, слухаючи проповідників комунізму, але ми не знали, як уникнути ненависних заходів. Від успішно зданих заліків могло багато чого залежати. Ідеологічні питання контролювали добросовісно політпрацівники і особий відділ. Знову-таки, звільняючись, чи виїжджаючи по заміні до Союзу, щось та значило мати на руках пристойну характеристику, не тільки для військових, а й для цивільних також. Пропоную перлину із своєї колекції армійських раритетів:    

          Службово-політична характеристикаслужбовки радянської армії  К.Н.А., 1956 р.н., росіянки, б/п, освіта середня, мийниці посуду офіцерської їдальні, в РА з травня 1985 року.
          Протягом роботи у в/ч пп 93977 на посаді мийниці посуду офіцерської їдальні сл. ра… показала себе з позитивного боку. Добросовісно ставиться до виконання своїх обов’язків, працює з великим ентузіазмом (ще б пак, миття посуду генерує сплески ентузіазму) і бажанням, проявляючи при цьому ініціативу і самостійність (яка пильність і спостережливість командування – сама, без налигача миє посуд). Не шкодує своїх сил і часу, коли цього вимагають інтереси справи (що під цим розуміти?). Постійно працює над підвищенням свого ідейно-теоретичного рівня (і то правда – не розбираючись у теоріях марксизму чистим посуд не зробиш) і спеціальних знань, які вміло застосовує на практиці. Бере активну участь у суспільному житті частини, особисто займається організацією і проведенням різних заходів (тільки посвячені офіцери знали зміст заходів у жіночому модулі). На зауваження старших реагує правильно (що ж не так у посудомийниці?). Принципова, на зборах виступає з критикою і самокритикою, вживає заходи для усунення недоліків.        
          Морально стійка. Ідеологічно виважена.
          З честю (!!!) і достоїнством виконує свій інтернаціональний обов’язок  з надання допомоги афганському народу (оце вірно! Винна афганському народу – віддай!).
          Справі Комуністичної партії і Радянського уряду віддана.    
          Заступник командира в/ч пп 93977 по забезпеченню майор Ширшов.

          Так от, повертаємося до наших баранів, – прапорщика N. Він перевершив класичний образ з армійської обойми жартів, легенд і анекдотів про прапорщиків. В управлінні дивізії до підбору кадрів ставилися з урахуванням інтелектуального рівня кандидатів і хто з кадровиків утнув дурню, приймаючи на службу N – великий знак питання. На політзаняттях N довго і безуспішно шукав найбільшу країну світу – свою ж рідну країну. Дивився і не бачив, хоча не побачити радянського союзу на великій карті… Якщо людині не дано, то не дано. Але за роки служби я бачив виловлених у кишлаках Середньої Азії чабанів, які не знали жодного слова по московськи, стрічав дебілкуватих здорованів, виплеканих бабусями в інтелігентних сім’ях, де все за синочка робила дбайлива родина. З цим контингентом все зрозуміло: рядовим прийшов, рядовим до овець повернувся. Унікума, подібного N. світ не бачив. Не потрібний ні своїм, ні чужим.    

          Олександр Аргамаков – середнього віку старший прапорщик, веселун. Прибув до нас  із зразково-показового Нарофомінська. Таким походженням слід було би пишатись, бо всякий кадровий радянський офіцер з піітетом виголошував наіменування гвардійської дивізії. Однак, сам Сашко вважав за краще піти звідти і єдиний для нього спосіб – вийти чорним ходом через пекло війни. Що ж, свої щасливі дні він використав на повну котушку. Сусід мій сповна перейнявся звичками двох інших товаришів по службі, приходячи додому під яскраві нічні зорі у напівпоросячому стані. Не тому так кажу, що свині п’ють вогняну воду, але ж мій нетверезий товариш не завжди міг сплести пару слів. Молов щось, а тоді клався на постіль і рохкав, неначе заправська льошка. Бувало і не дуже пив, але, бувало, завалиться до кімнати, а там - я сплю. І відразу подумає – ну як його розвеселити приятеля? І давай мене веселити! Знаменитий вислів Аргамакова: «Ігорьоша!... Ігорьоша!... Вибачай мені! Я більше не буду.» Підсунеться до самого ліжка, готовий розридатися, струсоне гривкою і далі: «Але й менше – теж».    
          Сашкові щастило Серед переліку його везінь – близьке знайомство з жінкою. На стотисячний контингент кілька сотень представниць прекрасної статі і одна з них – його. На якийсь час Олександр увійшов до когорти умовно сімейних людей. Для безперешкодного єднання він, з купою вибачень, заздалегідь забронював наш номер на всю ніч. Це значить, що я мусив піти до сусідів. У них знайшлося вільне місце, тому скажу і про них.        
          Момент переходу з кімнати до кімнати пригадується як окрема подія. Я ніби побував у трьох порах року. У нашій оселі кондиціонер підтримував температурний режим, відповідний весні. Довгий коридор модуля ряснів радіаторами охолоджуючих агрегатів. Деякі свідомі мешканці вмикали їх на всю потужність. Отже, повітря у коридорі нагрівалося до спекотно-смердячої температури, майже як у пеклі. Взагалі, ідея ставити кондиціонери не на зовнішню стіну модуля, а всередину коридору, достойна спеціальної премії. Тут концентрувались випари, видихи і вихлопи мешканців усіх кімнат. Наступний крок до кімнати сусідів, і я у зимі. Зайшовши, моментально вкрився гусячою шкірою. Кондиціонер надривався на максимумі, а під ковдрою, накрившись з головою, хололо тіло Валерія Кучеренка. Він помітно тремтів, навіть не в змозі заснути. Озвавшись на голос, визирнув одним оком з-під ковдри.    
          – Чому мерзнеш, вояче?
          – Не хочу вилазити.  
          Не хоче, чи не може – поважна причина. Через кімнату Кучеренка протікала спиртова річка. Точніше, вона втікала, а назовні не виходила. Тільки наближені до сусідів могли споживати цей спецпродукт. За задумом спирт мали використовувати для регламентних робіт з апаратурою кодогрупи. Річка витікала звідти, оминала техніку зв’язківців і каністрами переносилася до кімнати прапорів. Вони разом працювали, разом жили, разом пили, пригощаючи найближчіх друзів спиртом, змішаним з вишневим соком. Валерій, попри його українське прізвище, до армії проживав у Казахстані, неподалік ядерного полігону під Семипалатинськом. На відміну від мийниці посуду, він – людина ідеологічно не виважена, геть позбавлений почуттів інтернаціоналізму, ненависник всіх казахів і, здається, представників всіх титульних націй Середньої Азії. Час від часу він генерував корисні ідеї, спрямовані на матеріальне збагачення. Не пам’ятаю випадків успішної реалізації, але ініціатива від нього походила стабільно і це його навіть позитивно характеризує. В арику на території управління він побачив житя, а для нас джерело фосфору, - рибки. До промислових розмірів вони не виростали, приваблювали лиш тим, що збивалися косяками, отже їх було багато, що нагадувало нам кільку. Формою тіла рибки схожі більше на мікро-акул, а звали ми їх маринками. Я ніколи не замислювався над проблемою риболовлі, та й яким чином це робити? Гачки – завеликі. Штанами ловити?
          Валера розробив спеціалізоване знаряддя з трилітрової банки. У її пластмасовій кришці ми вирізали невеликий отвір. Щоб риба запливала всередину, у бутиль накришили хліба, а щоб ситі не випливали назовні, наштрикали навколо отвору голок. Ховаючись від допитливих, дісталися води, затопили пристрій і прогулювалися біля води сюди-туди, щоб не стати об’єктами кпинів. Знаєте, в армії тільки утни щось… Уявіть, маринка оцінила хлібний дар, влаштувавши штовханину у банці. Виявилося, Валера не дурний хлоп! Тільки встигали смикати мотузку і вивалювати рибу до торби. Коли здобичі вистачало на каструльку, ми повернулися до кімнати Кучеренка. Саме тут виявилося одне слабке місце ідеї, рибу слід було пересипати сіллю, а її-то і не було. Ще й службові справи знайшлися у кожного. Тоді ми домовилися розгрестися зі справами, знайти сіль і за дві-три години засолити наш улов. Ет! Нам би вчасно робити поправку на афганський клімат! Коли я, Валера і пачка солі відкрили кришку каструлі, маринка смерділа немилосердно. Повторити риболовлю не вистачило моральних сил.
          Отак і всі інші спільні з Кучеренком ідеї йшли у пісок. Його новий план збагачення мало не виліз боком, коли ми удвох вночі поперлися висохлим річищем збувати куплений у воєнторзі солодкий крам. І добре, що не прийшов дуканщик. Добре, що взагалі ніхто не прийшов, бо могли прийти інші чорняві люди, які зробили би товаром нас самих, або навіть двома шматками м’яса. Розум набувається не відразу. Нам просто пощастило, що ми нічого не заробили, бо якби комерція дала прибуток, це спонукало би до подальшого ризику. Але не вийшло, то й не вийшло. Ми однак лишалися у доброму чорному армійському гуморі. Єдине, в чому сусідові поталанило – спиртова річка, яка губилася у його кімнаті.    
          Як із цією бучною компанією прижився доволі літній секретник – ще одна нерозгадана таємниця. Старший прапор Павловський не з тих, хто любив спиртне. Навпаки, він намагався вести здоровий спосіб життя і їв багато часнику. Дуже багато часнику. Про це знала вся дивізія, оскільки до нашого секретника приїздили секретники всіх частин гарнізону. Хто шукає Павловського? Ловіть часничний аромат – він має бути неподалік.    

          Знайду кілька слів для офіцера, який нічим не запам’ятався. Тобто, звичайний, пересічний радянський старлей. Чогось такого характерного від нього не пригадую. Тільки, власне, оце словосполучення: стагший лейтенант Афондєгкін Югій Петгович. Чотири «р», які він не міг виговорити, але мусив. Ніхто не винен, навіть батьки, нагородивши гаркавого сина повним набором  з трьох слів, які повторювала наша компанія щоразу, зустрічаючи Юру. Можливо, «стагший лейтенант» вислужився до «генегал-майога». Нехай, аби був позитивною людиною.
          Ніщо не триває вічно на нашій землі – ні добре, ні погане. Коли я складав рапорт, вирішивши несподівано лишитись на надстрокову службу, попри готовність зробити це, у душі легкими прозорими крильцями тріпотіла надія на відмову командування. Тоді заради чого робилися тілесні рухи? Хто б міг відповісти за мене на складні питання? Начальство не відмовило, до особіста не викликали, у психіатра не перевіряли. Протягом всього подальшого життя я чую одне запитання: «Для чого?». Не сказати, як там було гарно – краса Карпат перевершує найліпші краєвиди шиндандщини, чорне наше море голубіше неглибокого арика. Немає відповіді, як немає жалю. Можливо, відповідь слід шукати не у мене. Хай психологи розв’язують подібні загадки. Десятки моїх побратимів готові сьогодні ж повернутись туди, але не зі зброєю. Чужому солдату там нема чого ловити. Загадкова країна має велику приваблюючу силу. Але ж все могло вийти іншим боком. Для мене – колишнього безбожника, Бог написав кращий сценарій.    
          Шостого лютого 1988 року стікав термін контракту. Знову знайоме відчуття: додому хочеться нестерпно, але прощаючись з Афганістаном, насилу відсікаєш від себе половину світу. Нехороше слово «назавжди» гнітило не менш, ніж день мого призову. Підполковник Крупнов, та й інші казали: «Лишайся! Немає нічого неможливого». Я знав, що зможу служити стільки, скільки стане сил, але вони такі диваки, наче пів-царства мені пропонували, а самі тільки чекали на заміну. А вже дихав у спину повний вивід контингенту. Перебудова у радянському союзі змінила акценти на полі зовнішньої політики. Треба було їхати додому, треба.    
          Ті, з ким колись починав, давно вже по домівках, хто вцілів, звичайно. Жодної людини призову 1983 року поруч. Справедливість вимагала припинити безумну війну. Скільки разів можна брати одні й ті самі висоти, зачищати сто разів перезачищені кишлаки? Ніхто не знав, як Афганістан відпустить нас. Вводити війська було легшепопри те, що йшли не на готове. І от, після 9 років бійні – відсутність факту перемоги. Тугодуми досі твердять: «Нас нема за що судити». Не дивно – злочинці часто не визнають провину. Спитайте тоді афганців, це їхню землю топтали наші чоботи.      
          Через дорогу від кам’яного паркану нашої частини стояв відділок міліції – царандою. Я часто кидав туди оком, думаючи про майбутнє цих людей. Ми – додому, а їм куди? Наврядчи афганці свято вірили в успішну передачу влади до рук національних утворень. Всі вони тримались за життя штучно, як той хворий під крапельницею. Не вірили, і багато хто чкурнув за кордон  –закладати там фундамент нового життя. Насувалася «ніч довгих ножів», отже й мені треба було подумати про завершення військової служби.
          Я не вважав, що наші військові командири мають хоч краплю сумніву у місії, якою вони керували на місцях, підкидаючи дрова у полум’я конфлікту. Мною тут уже продемонстрований «плюралізм» офіцера-льотчика. Наслідком тих роздумів комуніста не стало особисте припинення бомбардувань, відповідно до голосу совісті. Копирсаючись у записах воєначальників, я натрапив на працю колишнього командира 101 піхотного полку 5 гвардійської МСД полковника Нєвєрова. Читаю і «прозріваю». Виявляється, розуміли, усвідомлювали, не схвалювали.    
          Герой радянського союзу Нєвєров подає довідку:    
          «Втрати військової техніки склали: літаків – 103, вертольотів – 317, танків – 147, БМП і БТР – 1314, гармат і мінометів – 433, автомобілів – 11309 !!!, інженерної техніки – 11369 !!!, радіостанцій і КШМ – 1138. За часів війни понад 200 тисяч воїнів нагороджено урядовими нагородами. 85 осіб стали героями радянського союзу.» Далі - головні висновки (стаття має назву «Оцінки війни у ДРА. Підсумки. Етапи. Висновки»).

          «Це була ніяка не революція, а справжній військовий путч, здійснений революційно налаштованими офіцерами і частинами, розташованими у Кабулі. А керівник, ніхто інший, як вчитель Таракі – генеральний секретар НДПА і Армії. Широкі народні верстви у цій акції не брали участі і не знали, хто обійняв владу у результаті саурської революції 7 саура 1357 року, тобто 28 квітня 1978 року. Який уряд обійняв владу і кого замінили? Хто очолив державу? Через те, військовий заколот ніяк не міг перерости у соціалістичну революцію і змінити на краще життя афганського суспільства, як думали правителі у Москві (Брєжнєв, Громико, Суслов, Черненко, Устінов). Афганський народ твердо знав і його неможливо було переконати у цьому, бо у кожному кишлаку для нього авторитет, покровитель, хазяїн – це місцевий мулла, бай і старійшина. Ті, хто дав йому землю, хліб, воду. І це для народу була норма існування, яка визначалася приказкою: «Верблюд не витримає кінської швидкости, тому ми йдемо своїм шляхом, дорогою, накресленою Аллахом». Хіба є у світовій практиці, щоби хтось переконав мусульманський світ і направив його проти Аллаха? Тому війна в Афганістані розколола народ на частини, а потім взагалі заплутала ситуацію. І якщо, у перші дні вводу військ нас зустрічали з квітами, то у подальшому, з кожного дому, кишлаку нас почали зустрічати свинцем. Тому, Афганське питання можна і треба було вирішувати мирним шляхом. А саме, нехай у самій країні Дауд валить Захір-Шаха, Амін душить Таракі, а Аміна труїть Бабрак Кармаль, якого у свою чергу усуває Наджибулла. Бо для Радянського Союзу жодної загрози не було. Нас просто туди авантюрним шляхом втягнули. Чому війна в Афганістані триває й сьогодні? Після саурської революції НДПА не має авторитету, а тому не отримала широкої підтримки афганського народу. Оскільки цілі і завдання, оголошені лідерами цієї партії, не відповідали інтересам народу, а якщо перетворення нічого не дають народу, вони приречені на невдачу. Кінцевий підсумок революції – успіх чи провал, обов’язково має бути підкріплений реальними діями. Політична лінія, нав’язана групою партійних функціонерів, народом була відкинута. Наша армія у цих умовах не могла запобігти краху режиму НДПА. У країні почалася і триває громадянська війна, а якщо до наших днів не встановлено баланс сил, і не досягнуто остаточної згоди в суспільстві, війна триватиме. А, отже, насильницьке перелаштування суспільства в Афганістані завершилося провалом.    
          …
           ВИСНОВКИ. 
          Висновок 1. Найбільш перспективним і раціональним був наполегливий пошук шляхів політичного врегулювання внутрішніх і зовнішніх афганських проблем.
          Висновок 2. На початку 80-х років щодо Афганістану  найбільш реальним було не прагнути створити собі слухняну соціалістичну державу, а як були схильні США, Пакістан, Індія, країни Заходу, створити нейтральну державу.
          Висновок 3. В інтересах безпеки московії (моє слово) необхідно налагоджувати стосунки з мусульманським світом. Бо у XXI столітті іслам набуває величезного значення и стає одним з головних факторів, що визначають розвиток міжнародних стосунків.     
          Висновок 4. Введення радянських військ на територію Афганістану було вкрай недоцільною авантюрою. Оскільки потрібно вже було вводити крупні сили, щоб закрити кордон з Пакістаном і Іраном. Радянське керівництво не мало чіткої цілі, певного задуму дій. Адже 40-й армії не було поставлене конкретне завдання: що робити і які бойові завдання виконувати, тобто не було виразної військово-політичної мети і конкретного завдання. 
          Висновок 5. В усьому цьому мороці лишається тільки світлий образ  радянського солдата і офіцера, які в Афганістані самовіддано виконували свій обов’язок (не сприймаю наказ вбивати чиїмсь обов’язком – прим. автора). Справжній солдат, у будь яких обставинах, інакше зробити не може. Сумний підсумок – це людські втрати, які склали – 14 тисяч 451 особа, у тому числі Армія – 13.833, КДБ –572, МВС – 28. Загинули понад 300 військових радників. Санітарні втрати становили 49.983 особи, стали інвалідами – 6.669 осіб, пропали безвісти – 330 осіб.»    
          Щонайменше, текст, наведений мною, не схожий на комуністичну риторику вісімдесятих років минулого століття. Це при тому, що й дотепер не тільки наші колишні командири, але й дехто з солдатів тієї доби, вперто наполягають: ми виконували інтернаціональний обов’язок і 
іншого виходу, крім військового способу розв’язання проблеми не існувало, інакше американський імперіалізм… І далі пішло, поїхало.

«Panasonic»
    
          Я все ще літав, але вже не шикувався вранці разом з усім складом управління на плацу. І ніхто цього не помітив. Натомість, накопичені чеки обертав на якісний західний одяг, взуття, – у все, чого у союзі не знайти, хіба тільки через бариг. А головною мрією, звичайно, був великий японський двокасетник.    
          Підстаркуваті прапорщики задовольнялися невеличкими магнітолами, а ми, молодь, прагнули не інакше як солідний агрегат, вартістю 900 чеків – майже три моїх місячні оклади. Справа в тім, що серйозних магнітофонів завозили небагато. Попит перевищував пропозицію. Магнітолами банкував, розподіляючи між черговиками, заступник начальника політвідділу. Немає сумніву, що сьогодні така посада недешево би коштувала. Але, наприкінці 80-х ми не знаходили сфери вжитку для слова «корупція». Якісь переваги мали представники з вищого командування, та це природньо. Хоча, може й прізвище комдива було в тому списку не першим, не знаю. Але зірочки майора, наприклад, Петренка не давали переваги над личками сержанта надстроковика Хоменка. Єдина об’єктивна умова – позитивна репутація. Враховувався термін, який лишився претенденту до заміни, чи звільнення. І у мене був аргумент посунути трохи черговиків, яким поки що не світило сонце «дембеля». Я доношував останню пару кімнатних капців. І, як супердід дивізії, принципово не виходив на ранкову постановку завдань.
          27 грудня 1987 року (пам’ятатиму довічно) повільно волочилося моє чергування на КПП. Температура повітря у тіні – понад 20 градусів, може навіть усі 30. Нормально? Комашня вовтузилася, не ховаючись по теплих шпаринах. Десь під дахом нашої «конторки» оселились шершні – великі, хай їм грець, летючі терористи. Знаєте таких? Якщо не доводилося бувати у Середній Азії, тоді не знаєте. Гонорові комашки. На них у мене завжди лежала напоготові професійна ляпалка, скручена з товстої газети. Давав я їм чосу! Не знаю, яким інстинктом керувався один із моїх ворогів, налетівши зненацька зі спини. Атакував жорстко, встромивши свій «кинджал» у шию трохи вище коміра. Впорснув порцію пекучого окропу і подзижчав геть.    
          Одного разу я вже куштував шершневої отрути. Тоді комаха ховалася у рукаві і штрикнула мене у плече. Шия ближча до мозку. Що з того буде, я не знав і, про всяк випадок, повідомив оперативного чергового по дивізії. Майор подивився на мене з глибоким співчуттям, наче шансів вижити було п’ятдесят на п’ятдесят. Відпущений ним помирати, я до санчастини не пішов, поважаючи військових ескулапів на відстані. Їм тільки дай волю, то вони відразу похапають шприці і доріжуть. Отож, контролюючи свій стан, я поплентався до магазину і на диво вчасно. А там стояв ВІН! Лискучий двокасетний «Panasoniс», з еквалайзером, реверсом і долбі-системою. Це все, чого я хотів. Уявіть собі, японські магнітофони у вісімдесятих складали буквально у Японії. Але хтось там був поперед мене у списку. Він незабаром сам з’явився, намагаючись будь що позичити у когось гроші. Відмовивши побратиму, забігав і я. Потрібна сума давно лежала готова, тільки спочатку я мусив переконати заступника начальника політвідділу у своєму праві на придбання «панаса». Єдиною умовою стало: якщо прапорщик, чию чергу вже не можливо відмінити, не знайде гроші. Ввечері я вкладався спати, торкаючись лискучих деталей магнітоли. «Panasoniс» радував мене понад двадцять років і був проданий товаришу на його слізне прохання, при цьому маючи бездоганний вигляд.
 
                                                               Спец-преспец рейс
   
          Армія виховала точність – це безсумнівно завдяки їй. Виконання завдань через «не хочу» – незамінний матеріал для подальшої розбудови цілісної особистости і треба цінувати набутий досвід. Армія навчає, або ж нічому не навчає, нічого не виховує в людині. Висновок: хто має волю вперто і педантично тягнути службу, перемагаючи власні молоді інтереси, той лишається на плаву, чи на коні, як хочете. За роки виконання ратної справи накопичилося вражень на пригодницький роман. Вміти б викласти на папері… Та все ж, більшою частиною, суворе повсякдення співіснувало поруч із нами. Одноманітні справи  – зусилля, які зовсім не здавались корисними. Куди цікавіше минали дні, проведені поза частиною. З одного боку, завжди вилітаєш у невідоме, не знаючи достеменно, у яких умовах доведеться заночувати, чим заморити черв’ячка? З іншого – військовий туризм найекономніший різновид туризму, як такого. Держава покривала все. 
          Про накопичені навички я склав цілу інструкцію для мого наступника на посаді - Сашки Юлленена. Вже він мусив літати, адже дехто з командирів звик відправляти у рейси надстроковика. Практику польотів Саня пізніше довів до досконалости. Недосвідченому вояжеру загрожувало тривале зависання десь у голодних краях. А перша невдача, не виключено, могла відбити бажання поринати в інтриги невідомого. Тому про хлопця я подбав. А його творчий підхід відкривав ширші обрії, поза межами існуючих для загалу рамок.    
          Крім звичайних вантажо-пасажирських рейсів, перельоти здійснювала чимала кількість спецбортів – транспортники, орендовані афганською стороною, літаки радників, інспекторів, військової еліти, тощо. І навіть коли диспечер казав «ні», небо відгукувалося – «так». Значить, щось у ньому кудись літало завжди. Отже, слід було знати людину, не останню в аеродромному господарстві і могла творити дива. Познайомитися з таким могутнім майором я мав щастя 11 березня 1987 року. То був рідкісний випадок, коли я не хотів летіти за всяку ціну, бо мій друг Вітька у цей день мав щастя народитись на світ. І це його останній день народження на чужині. Хіба я міг таке пропустити?
          Шефові виявилося принциповим відправити мене у заслання саме того дня. Він гарчав, коли я намагався будь що відмовитися і навіть проговорював недостойні оповідання слова. У суперечці між підполковником і сержантом майже завжди перемагав підполковник. Довелося летіти літаком, бо він відправив би мене до Кабулу катапультою. Але то був рідкісний день, коли герою щастило у всьому. Я виявив сумління і нагорода впала прямо із неба. Відразу по прильоту знайшовся автобус до штабу армії. Там мені швиденько поробили усі справи і по їх завершенню я впав в око крутому майору, котрий взявся організувати моє термінове відбуття до Шинданду. Політ почався вже у його машні, від хвилини, коли ми виїхали за територію частини. За кермом сидів такий хвацький козак, що жовтобокі кабульські таксі відскакували як шкарлупа від горішків. 
          На аеродромі мені надали Іл-76, орендований афганськими збройними силами для перевезення тилового дріб’язку. Вантажна кабіна, захаращена комплектами ліжок, стільцями та іншим реманентом, нагадувала казарму. Льотчики зачинилися у пілотській кабіні, стрілець зник у хвостовій. Пара афганських офіцерів і радянська цивільна пані вмостилися на бічних стільцях. А я всівся на робочому місці борттехніка, перед приладами, з яких зчитувалися параметри польоту. Там я почувався дуже добре.
          Щоб не гаяти даремно часу, розклався на столику, увімкнув ліхтар і заходився писати листа додому. «Демократ», побачивши мене з ручкою, підійшов, простягнувши апельсини. Досить пристойною мовою він запитав: «Знаєш співака Юрія Антонова?» Яка ж радянська людина не знала, про кого йдеться? Звісно, його пісні лунали з усіх будинків мого міста. Старший капітан 
(отакий чин був в армії ДРА) зрадів: «Напиши мені слова його пісні». До самої посадки я мав роботу, виконуючи прохання афганського романтика. Приємно робити товариські послуги. Згадуючи те знайомство, проймаюсь жалем до багатьох афганських військових, залишених напризволяще після виходу нашого контингенту. Для декого це був гарантований гаплик. І якщо його передчував я, чужинець, то якими роздумами переймалася ота молода людина? Мабуть, про це думав кожен офіцер ДРА. Відчути момент і – гайда з країни? Не кожному дано наважитися на таке. Може, доки не пізно, податися до моджахедів? Заручники ідеології, жертви обставин, обману чи ще чогось. А жити всім хочеться без страху: сім’я, діти, мрія про спокій і добробут, хоч мінімальна стабільність. Всі однакові, на всіх континентах. Кожен відчуває біль, коли б’ють, і страх перед загрозою.
          Іншим разом, набагато раніше, довелось летіти бортом, пасажирами якого стали переважно біженці. Вони поверталися з Ірану. Цілий вантажний літак біженців. Спочатку до салону увійшли ми – радянські. А вже після до рампи підігнали вантажівки і звідти повистрибували мирні жителі з клунками, а то й зовсім без речей. Все майно при собі. Порожняком тікали з країни, так само й поверталися до домівок. Для них виділили металеву підлогу літака. Весь вільний простір від дверей пілотської кабіни до рампи зайняли втомлені поневіряннями люди. Вони сідали на метал, а коли виявлялося, що назовні ще багато біженців, старший командував підніматися і ущільнюватися. І всі покірно виконували наказ. Ніхто не лаявся, як у нас люблять у переповненому транспорті. А, знаєте, там спрацьовувала філософія міського троллейбусу: «У кожному салоні знайдеться місце ще для одної людини». Місця знайшлися для всіх. Для них, враховуючи пережите, це було не найважчим випробуванням.      
          Чоловіки сідали і починали перемотувати свої довжелезні чалми. Я не розумів, як додумалися носити на голові отакенну равликову мушлю, скручуючи полотно джгутом? Либонь, вони теж сміються із наших кашкетів. Але ми почувалися добре в літаку, на бічних стільцях, з гонором, бо ми ж добродії. А те, що за бортом чужа, не наша земля, то таке. Вони літали нашими літаками, їли радянський хліб, їх лікували наші лікарі, нашими ж ліками. Паросток покровительства проклюнувся крізь панцир інтернаціоналізму. Ми самих себе вважали посланцями вищої цивілізації. Ось вам, аборигени, хороші стартові умови для розвитку. Літаки, цемент, метал, які-не-які технології. Ми вірили, що віддаємо найкраще і чекали адекватних змін. А вони… Чому народна армія так погано воювала? Чому у бойових операціях «зелені» не виявляли достатнього ентузіазму, наче купа потенційних дезертирів, а не армія країни? Чому бача чіпляв до гелікоптера з гуманітарним вантажем магнітну міну? Чому підривали на фугасі БРДМ загону пропаганди, адже з нього обіцяли землю селянам? Ми їм наврочили на перспективу землиці, а вони підігравали у всьому моджахедам.
          Однобічний погляд, та ще й під впливом політагітаторів вів до викривлення істини. Істина у тому, що за все хороше, побудоване на хибних постулатах, треба було платити неадекватну ціну. Не наша котяча справа – ділити чужі землі, карати не наших феодалів і нав’язувати не наші цінности. За нерозуміння простих істин ми своє скуштували сповна, вдавилися тільки трошки. Як оплатили афганці дармову демократію, я вже доволі написав. Халява не пройшла. І досі ніхто не бачив прикладів ідилії, досягнутої шляхом експорту революції. Скільки не намагалися втілити ідеї рівності і братерства, всякий раз ступали на граблі, не звертаючи увагу на биті пики попередників.    
          Свого часу польовий лікар Гатлінг, доволі наситившися кошмарами війни, мріяв про часи, коли війни втратять сенс. На його думку потрібно було створити таку потужну зброю, щоб люди усвідомили безперспективність перемоги і припинили битви. Ріхард Гатлінг створив 
картечницю – зброю нового покоління зі скорострільністю 250 зарядів на хвилину. Протягом чверті століття він вдосконалював пристрій, довівши швидкість стрільби до 3 000 пострілів. І що? Ідеями Гатлінга (насправді це була не його ідея) переймалися інженери, створюючи атомну бомбу. Хочеш миру – готуйся до війни. Знайомий вислів. Розпорядники історії не шкодували почестей, вшановуючи винахідників словесно і матеріально. Скільки золота на це пішло, а де мир? Миротворці вже кілька разів проповзли на пузі навколо земної кулі, пропонуючи його. Аргументи миротворців стають вагомішими: «розумна» бомба, точковий удар і т. ін. Пора вже відчути результат, а його досі немає.
          8 грудня 1987 року в ущелині група спецназу «встановлювала мир» неподалік від населеного пункту Хайракот. На підбір десантників пішла пара Мі-8 капітанів Євдокимова і Радаєва. Пролітаючи через ущелину, штурман Новіков помітив на виступі скелі трьох партизанів з РПГ напоготові. Командири виконали маневр, але одна з гранат влучила в хвостову частину машини. Витяг з радіообміну:

          Новіков: - «Командир, праворуч!» 
          Вибух.  
          Голосове попередження автоматичної системи «Рита»: - «Відмова насосів підкачки».
          «Рита»: - «Відмова основної гідросистеми».
          Євдокимов: - «Єгор, саджатимемо разом, міцніше тримай управління».
          Новіков: - «Зрозумів, тримаю».
          «Рита»: - «Відмова дублюючої гідросистеми».
          Борттехнік: - «Пробоїна у хвостовій частині, згори тече мастило. Димимо, командире!»
          Євдокимов: - «А, дідько! Нічого, зараз дотягнемо!»
          Євдокимов: - «Сашок, мене підбито! Намагатимусь дотягнути до майданчика!»
          Рудаєв: - «Тримайся, іду на допомогу!»
          Євдокимов: - «Всім за борт!»

          Перед посадкою вертоліт почало кидати по сторонах. У пиловій хмарі він вдарився об ґрунт. Випередивши вибух, екіпаж встиг відбігти метрів на 15, відразу потрапивши під обстріл. Льотчики приєднались до спецназу. Капітан Рудаєв, відстрілявшись НУРСами, підібрав бійців зі збитими пілотами і пішов, було, вгору, та у вертоліт влучили. Посадка більше відповідала слову «падіння». Машина повалилася на бік. Два екіпажі і спецназівці зайняли кругову оборону. На допомогу піднялася група з шести Мі-8 і десяти Мі-24. Уявіть собі, який точився бій. Під прикриттям штурмовиків «вісімки» десантували підкріплення. А на борти швидко завантажили поранених і екіпажі двох збитих машин. Вирваних з пекла транспортували на відкритий простір за кілька кілометрів. Не було часу доставляти їх у гарнізон, боєзапас свіжої групи танув. Оточені десантники відбивалися насилу. Тому капітан Майданов дуже поспішав забрати групу. Він сів під несамовитим вогнем і, на диво, вивіз звідти людей. За це Миколу Майданова удостоїли звання героя. Отакий-то вийшов мир по-нашенськи.
          Неначе всі хочуть того миру, а напруженість поширюється, як Сахара, поглинаючи нові території. Радянські вожді казали: «Хочемо, щоб добре було усім». Пам’ятаєте? Дев’ять років почесні «боржники» човгали чужими горами. Чого домоглися? У есересер не було звички звітувати перед громадянами. Головні ідеологи дожили до повного вичерпання тілесних ресурсів і повмирали, хоч у хворобах, але щасливими, осіяними променями слави. Армія наших пільговиків і інвалідів війни довгі роки «розсмоктуватиметься», бентежачи свідомість суспільства.
          А подивіться на афганське сьогодення. Про що думали американські керманичі, давши відмашку Пентагону окупувати Афганістан? Ще й залучили кілька іноземних контингентів за компанію. «Ми шукаємо Бен Ладена». Ви серйозно? Не вірю! Вони самі собі не вірять, бо причина інша і чути голосу розуму ніхто не збирається.
                                                  
А я додому

          12 лютого 1988 року я востаннє оглянув величезні сосни, маленьке штучне озеро – нашу дивізійну калюжу. Символічно двома пальцями розідрав на собі вигорілий тільник. Все! Більше тут не живу. Попрощався з тими, кого міг знайти, а інші якраз ходили на «війну». Радість сукупно із сумом. Доки їхала машина до аеропорту, пам’ять робила останні кадри. Усе, до чого звик, тепер треба відкинути у минуле. Ось коли починаєш розуміти психологію воїна, якого годує війна. Це називається – бути у своїй тарілці. Сотні корінних афганців провоювали з шураві понад дев’ять років. З автомата почалася їхня професійна кар’єра. Перекваліфікуватися у селян, або ремісників не те, щоб неможливо, але не хочеться. Руки не вміють працювати. Ще б пару років – і мені теж не захотілося би лізти у копальню. Треба летіти, доки не передумав. А для цього потрібно загнобити рівно половину самого себе. Оту половину, яка опиралася руками і ногами – не хотіла вона розлучатись з чужою землею.
          На бетонці гордість авіапрому – Іл-76. Рейс мав завершитися у  Ташкенті, однак, спочатку планова посадка на кабульському летовищі. Все почалось з Кабулу, ним і завершилося. Чудово! Вантажна кабіна літака гула порожнечею. Троє таких, як я, пасажирів тинялися, чекаючи команди на виліт. Вони – нормальні люди, не те що я. Чого так розпереживався? У 83-му вперше став до строю приреченою вівцею. Здавалося, каторга ніколи не скінчиться. Час минув, лови щасливу мить! Чому чужа земля не відпускала моє серце? Я її люблю? Ні. Не на ній мене породили і немає в ній привабливої краси України. Я залишав царство непотрібного героїзму, марної звитяги, самодурства, дідівщини, пилових ураганів, поганої води і небезпечних випадковостей. Радій і смійся! Ні. Я не збирався цілувати землю по той бік кордону. Власне, цілування землі я бачив тільки у кіно, а сам не додумався би до такого. Отже, обійшлося без щемної картини повернення.
          Порожній літак з чотирма пасажирами аж давився від спраги, ковтаючи гас на розгоні. Він швидко відскочив від смуги і нас притисло до сидінь перенавантаженням. Я жадібно оглядав бурий пейзаж внизу, не встигаючи вхопити і зафіксувати цілісну картинку. На схід сонця виднівся наш гарнізон. Звідти на нас дивились наші товариші. Під нами плив Шинданд. Мабуть, позирав на білого птаха водій афганського полковника – Шукур. То добрий юнак. Він-то, якраз, може й хотів би полетіти хоч куди. Кого ще пам’ятаю на ім’я? Дуканщика Бесмуллу, полковника Давлет-зая. Спогади гріють. 
          Над Кабулом звичний кивок носом, стрімке зниження.  Та ні – падіння. Механізацію повністю випущено, від чого крило значно роздалося завширшки, закрилки розділились на щаблі, відхилившись на максимальний кут. Вони гальмували швидкість важкої машини, тримаючи на собі всю масу металу і пального. І це теж для мене востаннє. Наступна посадка відбуватиметься за іншою схемою. Пара штурмових вертольотів ганяла по колу, прикриваючи наш борт на випадок пуску або обстрілу. З огляду на обставини, хотів би знати, у яку копійку влітав країні мій квиток на цей рейс? Знаю, що дорого, людині за місяць не заробити. Красиво йшли «крокодили», розкидаючи свої сліпучі пастки. Вони, хижі і сильні, готові б розідрати мисливців, зробити їх самих здобиччю. Великі яскраві зірки відділялися від бічних конформних контейнерів нашого вантажника. У кабіні чулися хлопки відстрілу. Навіть вдень такий салют вельми видовищний. Три літальні апарати у синхронному леті кресали небо, висікаючи з нього іскри.    
          Колеса гупнули об бетон і літак, поступово гальмуючи, прибрав розчепірену механізацію. Площа крил зменшилася на очах. Двоє плямистих ангелів-охоронців прогуркотіли низько у напрямку вертолітної стоянки. Паливозаправники заїхали під крила і лопаті. Ідилія спокійної передполітної підготовки.    
          Ніхто з пасажирів не поспішав приєднатись до нашого малого кола. Вони чекали своїх літаків, розлітаючись по різних гарнізонах. Так ми і стояли під вилизаним боком Іла, як чотири сироти. Минула, може, година, коли пілот запитав: «Додому дуже хочете?» Мої супутники ствердно зажестикулювали у відповідь. «Тоді по місцях!» Отакої! Хочемо – летимо, а ні – то можна ще почекати. В армії, де все, як вважається, підпорядковане розкладу, не існувало розкладу рейсів. Тепер у моєму житті все буде навпаки.
          За кілька хвилин Іл-76 вже відраховував останні мої метри кабульською і афганською землею. Можна тільки згадувати, як я не міг насолодитися картинкою, що оживала за холодним склом ілюмінатора. Справедливо кажуть: якщо не наївся, то вже не налижешся. Чотири роки збігли, як вода крізь дірки. Міжгір’я, порізані ущелинами і річищами, пливли під крилами. Там, під безлюдними вершинами ледь помітні цяточки саманних будинків тримали у собі життя і тривогу. Країна, у якій нема спокою, не втратила волю, прагнення до відновлення. Десятиліття втрачені, але афганці народжують дітей, на заздрість ситій Європі. На добро, чи на злидні – залежить не тільки від них. Афганістан міг би бути іншим, аби тільки держави-слони не казились від бажання наводити там лад під свої стандарти. Все, чого я зичу сучасному Афганістану – любові і миру. Хай у його небі літають тільки цивільні літаки.    
          З далекого дитинства я мріяв полетіти. У вісімнадцять вперше здійснилося палке бажання і відтоді… А тепер друге бажання, стійке і терпляче – полетіти до країни незабутніх спогадів з фотокамерою і записником. Невже це бажання аж надто фантастичне? Побачимо.

ID:  898187
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Воєнна лірика
дата надходження: 14.12.2020 20:34:54
© дата внесення змiн: 14.12.2020 20:34:54
автор: Ігор Рубцов

Мені подобається 1 голоса(ів)

Вкажіть причину вашої скарги



back Попередній твір     Наступний твір forward
author   Перейти на сторінку автора
edit   Редагувати trash   Видалити    print Роздрукувати


 

В Обране додали:
Прочитаний усіма відвідувачами (421)
В тому числі авторами сайту (2) показати авторів
Середня оцінка поета: 0 Середня оцінка читача: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі..

ДО ВУС синоніми
Синонім до слова:  Новий
Под Сукно: - нетронутый
Синонім до слова:  гарна (не із словників)
Пантелій Любченко: - Замашна.
Синонім до слова:  Бутылка
ixeldino: - Пляхан, СкляЖка
Синонім до слова:  говорити
Svitlana_Belyakova: - базiкати
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ви
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Под Сукно: - ти
Синонім до слова:  аврора
Ти: - "древній грек")
Синонім до слова:  візаві
Leskiv: - Пречудово :12:
Синонім до слова:  візаві
Enol: - віч-на-віч на вічність
Знайти несловникові синоніми до слова:  візаві
Enol: -
Синонім до слова:  говорити
dashavsky: - патякати
Синонім до слова:  говорити
Пантелій Любченко: - вербалити
Синонім до слова:  аврора
Маргіз: - Мигавиця, кольорова мигавиця
Синонім до слова:  аврора
Юхниця Євген: - смолоскиподення
Синонім до слова:  аврора
Ніжинський: - пробудниця-зоряниця
Синонім до слова:  метал
Enol: - ну що - нічого?
Знайти несловникові синоніми до слова:  метал
Enol: - той, що музичний жанр
Знайти несловникові синоніми до слова:  аврора
Enol: - та, що іонізоване сяйво
x
Нові твори
Обрати твори за період: