Захотілось маминої паски. От ніколи не любив пасок, та і зараз, певне, не люблю. Знаю, що символ, традиція, обряд... Знаю...
Батюшка, мій чотири- чи п'ятиюрідний брат напівжартма називає мене безбожником, його дружина ще "страшніше" - атеїстом. Це через те, що я нечастий гість в храмі. І віра та релігія, Церква для мене - геть різні речі. Ну, в батюшки "така робота", він і не може іншого мені сказати, матушка... Не знаю, може, й справді атеїстом мене вважає, може, "відпрацьовує роль". Але... Не про те...
Маминої паски захотілось, маминої крашанки...
Як же дратувало мене в дитинстві (юності, молодості) на Великдень оте - Синку, з'їж крашаночку, з'їж пасочку, з'їж, синку - це свячене...
Дратувало, бісило, психи викликало, буркотіння якесь.
А зараз хочу маминої паски, хочу маминої крашанки, фарбованої цибулевим лушпинням...
Мама ніколи не визнавала отих "хімічних" барвників і фарбувала завжди лушпинням. Я виріс в селі. Там діти після Пасхи брали до школи крашанки в якості "сніданку-обіду-перекусу". Не знаю, як в містах, бо в місті я жив лише до п'яти років, так сталось. Давали крашанки й мені... Мене прямо аж душили якісь дитячі сльози образи. Ну, от чому у всіх діток такі гарні, яскраві - червоні, сині, голубі, а в мене... якимсь лушпинням фарбовані???
Хочу паски маминої. Отієї, може, неідеальної форми, не за суперрецептом печеної, не так якось глазурованої, не з такою кількістю родзинок і чого там ще... Вона була найкращою, бо - мамина.
Хочу! А - нема... Давно немає мами і немає маминих пасок та крашанок.
Нема... Втратив я те... Ще тоді, в дитинстві-юності-молодості, коли мамине: " Синку, з'їж пасочку..." викликало роздратування.
зворушливий, щирий етюд... змушує теж повертатись в дитинство, згадувати своє. за паску чомусь мало якихось «зачіпок», а от яйця!) не дуже любила їх у дитинстві їсти, а от «цокання» будило неабиякий азарт! до того ж, той, у кого яйце було міцніше, назбирував чималеньку купу тих крашанок. так, у нас теж були крашанки, фарбовані у лушпинні. а мені хотілось... писанок. мама завжди була заклопотана, відганяла мене, як набридливу муху, коли чіплялася з такими проханнями. воскових свічок не було, тож брала звичайну, парафінову, запалювала і сірником ловила розтануле, щоб нанести на яйце. не виходило нічогісінько)))) поки донесу - захолоне або наліпиться на шкаралупу жахливою грудкою. про «писачок» навіть не чула тоді я «винайшла» абсолютно новий, як мені здавалося, метод прикрашання великоднього яйця! після фарбування я кінчиком ножа вишкрябувала на яйці візерунки. виходило пречудово! подряпини можна робити товстіші і тонші, вимальовувати які завгодно лінії. і так тішило, коли саме за мої яйця «боролись» інші діти. то вже потім я дізналася, що «шкрябанки» - не мій винахід) навіть розчарувалась.
Річ не в тім, що я в дитинство "повернувся". В іншому.
Я з превеликим задоволенням телефонував би зараз батькам, просив би не ходити нікуди, дратувався б, сварив би їх за те, що вредні і неслухняні, як малі діти... Їв би ту паску, яку не люблю, давився б вареним яйцем (бо я завжди ними чомусь давлюсь), аби лиш мамі приємно зробити. Та телефонувати нікому... Я хочу, а - нікому. Із святом привітати нікого, приємне зробити нікому.
Я навіть не про "гіркоту втрати" ,стільки ж років уже минуло... Про те, що чим далі - тим більше усвідомлюєш, що так і не встиг, мабуть, нічого приємного тій мамі зробити, про те, що бувають миті, коли навіть серед людей, серед близьких на якийсь децл часу чомусь відчуваєш себе нескінченно самотнім. І банальна, затерта фраз - Їздьте, поки є до кого їздити, прочитується зовсім по-іншому.
Їздьте, любіть, шануйте, робіть приємне, виціловуйте руки... поки є кому. Хрестам і могильним каменям наші поцілунки не потрібні.