Баба Ониська жила край села. Її біла хата проблискувала з дороги крізь стару крислату грушу. З-понад розлогих кущів бузку та чорної горобини виднівся ґанок та маленьке віконце. Старенька так багато дивилася крізь те вікно, що, здавалось, її сині очі вигоріли разом із підвіконням. І хоч у тих очах вже давно вицвіла синь, а в кутиках постійно стояла напівсуха сльоза, очі баби Ониськи завжди усміхалися при зустрічі з людьми.
Та й віталася вона з кожним, мов то був особливий гість чи довгоочікувана людина в її житті. Отак-от на звичне «добридень» почуєш услід і «доброго здоровля», і «хай тобі Бог помагає», і «доброї дороги, дитино» - і все це так невимушено та з теплом, що диви й повіриш у те благословення більше, аніж у свої сили.
Щовечора влітку, коли сонце закочувалося далеко за річку і бризкало звідтіля рожевим промінням, виходила баба до воріт стрічати з паші свою корову. Сідала на низеньку, ніби врослу в землю, лавку й чекала на свою годувальницю. Баба Ониська любила чекати. У тому чеканні минало її осмислене сутінкове життя, що разом із сонцем котилося за далекі ліси. Протре хустинкою найстигліше яблуко та й простягне тобі:
- Бери, дитино, таких яблук ніде не скуштуєш. То ще мій батько приніс саджанець яблуні від Пілсудського, як ходив за бомагами до пана.
Вдихнеш аромат випещеного сонцем та викупаного дощем яблука, відкусиш шматок - і насолоджуєшся солодким та особливим смаком соковитця. А в старенької аж рожеве проміння від вечірнього сонця в зіницях почне загравати – тішиться, що хрумкотиш яблуком. І все стає таким же соковитим, теплим та справжнім: і сіруватий вечір, і запилений обіч дороги ожинник, і бузько на стовпі… А баба Ониська говорить і говорить… А ти слухаєш і вже бачиш перед собою бабиного батька, який довгих два тижні перебував в дорозі до пана, відчуваєш радість від принесеного «докУмента про володіння землею», спостерігаєш, як він саджає з Ониською молоду яблуньку. Потім уявляєш «манисто», про яке мріяла ще молодою баба, і на душі стає затишно та безпечно.
Схилиш отак голову на бабине плече і … біжиш із тим «документом» по селу, сповіщаючи: «Ось дивіться, це Ониськи батько домігся вам такої благодаті. Володарюйте землею!» Потім біжиш до крамниці, купуєш найгарніше намисто в три разки і стрімголов до юної Ониськи : «Ага, не чекала? Бери! Це тобі за яблука, якими ти причастиш мою душу через роки й віки, сповниш моє життя справжнім набутком, зігрієш мене своєю розмовою…»
- А ось і моя Рябенька, - перериває мою уяву баба Ониська, простягаючи жовтобоке яблуко корівці. І поки та ласує, баба гладить улюбленицю зашкарублими скривленими пальцями по м'якій білій шиї. І стільки ніжності в тих спрацьованих зморшкуватих руках, стільки тепла та любові. Рябенька також це відчуває і від насолоди витягує шию, смакуючи бабусиним гостинцем.
Останнє проміння ховається за сіро-голубою (як бабині очі) паволокою неба, кутаються у вечірні сутінки кущі, а з бабиної хати темними вікнами глипає самота.
А ти вертаєшся додому вже інакшою. Ніби баба розкрила тобі якусь важливу таємницю, ніби до того ти не знала ні про сонце, ні про любов, ні про красу.
І несеш цю таємницю в жовтобокому яблуці все своє життя.
Яблуці, якого ніде «не скуштуєш»…
Оленочко, Ви повернули мене туди, у сільські будні... такі цінні і важливі у житті.. Напевно така бабця Ониська є (була) у кожному селі... Ваша проза - неймовірна.. ДЯКУЮ...
Оленочко, дуже вдячна, що вибрали таку тему, бо скільки таких бабусь по селах, самотньо виглядають у своїх маленьких віконцях. Згадалося дитинство...Гарна проза.
Дякую, Оленочко! Згадала свою бабусю. Вона жила біля школи, і на великій перерві приносила нам у фартушку і грушки, і яблучка... Всіх частувала.
І була такою ж світлою, як Ваша Ониська.
Чудова проза! Ми часто згадуємо село, мабуть кожен другий виріс там. Спомин,як солод малини,полуниці...Ті відчуття босоногими в травиці...Гріють й допіру серця...Й манять до саду червонощокі яблука...Й немов чути слова родини, яка гомонить в садку,збираючи врожай. Навіяли мені рідний садок. На жаль бабусі ні однієї не пам*ятаю,бо пізня дитина в батьків... Зворушили мою душу до сліз,бо я,ще й так далеко від батьківщини,від рідні,на чужині...
Успіхів Вам!
а мені ваша Ониська нагадала бабусю Катерину, що приходить гостювати до сусідки. спершу на подвір‘я забігають три великі собаки, а потім за ними потихеньку заходить і сама бабуся, мініатюрна і світла. враження, що вона нічого лихого і не посміла зробити у сім світі вона впевнена, що людина, яка завдасть шкоди тварині, стане причиною страждань своїх нащадків аж до третього коліна. дуже гарний твір у вас. прокайфувала
класно. душевно написано. щиро. зі світлою аурою. не маю терпіння до прози. тому рідко читаю тексти. мушу відзначити хорошу мову і легкість викладу. як каже одна моя знайома, добре лягло на душу. Щасти ВАМ, натхнення і вдячних читачів.
Ще у Фейсбуці прочитала з величезним задоволенням. У захваті від написаного. Так чудово написати може тільки рука майстра слова. Незрівнянно! Згадала ще й своїх бабусь, щось є спільного, люди прості були, але доброї душі.