Розтали білі хмари в висоті.
Надходив вечір – тьмяний, непрозорий.
Широка площа. І людський натовп.
Здавалось, злились усі обличчя
В одне – похмуре й стомлене, а очі
Дивилися з образою та злістю.
Гуділи у повітрі голоси.
Затиснуті між каменем холодним,
Вони здавались однотонним шумом.
Та часом пробивалися крізь шум
Поодинокі фанатичні крики.
Ось двоє вже зчепились між собою
У лютій бійці. Розняли їх люди.
Ніхто не йшов із площі, всі стояли,
Чогось чекаючи. І тріпотіли
Плакати на зеленому паркані…
…І раптом – мов промінчиком із сонця –
Злетів високий пустотливий звук,
За першим – другий, третій. І забилась
Весела пісенька у сірій сітці
Каміння й роздратованих облич.
Я мимоволі глянула угору –
Невже то жайворонок польовий
Якимось дивом залетів сюди?
Та небо все таке ж – низьке й холодне,
Звідкіль же несподіване тепло?
Мотив змінився. Голос одинокий
Бринів таким лагідним, тихим смутком,
Що люди одвертались від плакатів,
Виходили з розбурханого моря,
Що плюскотіло гнівом навсібіч.
Вони ішли, мов за якимсь закляттям,
Ставали колом щільно. Ніби острів
Піднявся раптом із морських глибин.
І диво: вщухла буря. Не вляглись
Навколо острівця безумні крики,
Та варто лиш переступити риску –
І от спокій, і світло, і весна,
І добрі люди, і дитячі очі
Захоплені, і усмішки привітні.
І всі ті чари йшли від центру кола,
А там стояв звичайний чоловік,
І грав на звичайнісінькій сопілці.
