Не йшла, пробігла, пролетіла,
Забрати щось на пам’ять захотіла.
Нічого кращого для себе не знайшла,
Тож раптом серце узяла …
Поклала десь в свої глибини,
Десь до скарбів своїх, можливо, додала.
Ти не могла ці щедрості хвилини
Так просто викинути. Справді, не могла …
Падає дощ. Злітають краплі з парасолі.
Неначе вправні стрибуни. Їм миті досить і вони на волі.
Летять кудись стрімким потоком далі.
Вже не краплини. Величаві кралі.
А ти чомусь кудись сховала серце.
Саме по собі вже на камінь твердне.
Ти не питаєшся ні в кого: Верше,
Куди ти нас ведеш уже не вперше?
Чому роздарував всі наші квіти,
Думки кудись порозсилав мов діти,
Себе нема куди тепер подіти,
Словами, поглядом холодним не зігріти …
А серце те немов вогонь горить,
Не плавиться, хоч і мовчить, не спить,
Немов якась фортеця, зовні мур.
Вистава двох не шахових фігур ...
Фортеця ця нізащо не здається,
Вона стоїть. Якось собі назветься.
Така собі маленька Ля Рошель -
Усе ще не закінчена дуель.
А може в неї і нема кінця?
Є речі, на яких нема купця.
Є те, що ні за що не продається.
Якщо хтось сумував, то зараз вже сміється ...