Я виглядала не один десяток літ
Того єдиного, що долею зоветься.
А на тобі зійшовся клином цілий світ,
Ти увірвавсь до мого стомленого серця.
Та знов одна, в чужої долі на краю.
Навіщо дав мені Господь тебе пізнати?
Немов над прірвою бездонною стою,
Тебе не сміючи коханим називати.
Коли щасливий ти – не підійму очей,
Щоб не змогли вони всю правду розказати,
Як ти приходиш в мої сни серед ночей
І не даєш дороги наші розв’язати.
Я пам’ятаю кожне слово з вуст твоїх,
Далекий погляд наче ріже по живому.
Проходиш мимо і земля іде з під ніг,
Душа кричить: я не віддам тебе нікому.
Насправді ж голос мій схвильовано тремтить,
Як тільки маю змогу бути біля тебе.
Рахую день за рік, коли щасливу мить
Себе знайти в твоїх очах дарує небо.
Твого життя торкаюсь струнами душі,
І попри те, що ця любов приносить муки,
Живе надія, що твої, а не чужі
Мене до серця пригорнуть, зігріють руки.
