Спроба прози
Осінній ранок. Накрапає.
Зрізані квіти обережно кладе на землю:"Боронь боже, ненароком зашкодити ніжним пелюсткам. Так тихо зараз... Які ж вони гарні! Восени трояндовий кущ вкривається чудовими відтінками, можливо, літо завдячило цій розкішній палітрі. О, так! Це зроблено, попри заборону суворого директора швендяти клумбами. Зрізана краса, це їй - моїй симпатії, котра вже рік, як з'явилася у нас."
Усмішка розтягнулася на вдоволеному обличчі... Уявив, як його пасія дивуватиметься отакому пишному, запашному букету... Як радітиме, що тільки цей уважний чоловік із всіх жителів геріатричного будинку пам'ятає особливу для неї подію і водночас зрозуміє, якою важливою є для нього, Антона.
Швиденько позбирав всі квіти і побіг до дверей. Пронісся сходами вверх до комірчини і заховав квіти в шафу.
Антон - худорлявий, літній чоловік без зубів, окрасою котрого залишився лише один, що, мов на сміх зберігся на яснах, нахабно виглядаючи, навіть із закритого рота.
Усі вважали його диваком, несповна розуму... "Та хай думають що хочуть!" - не переймався. Жив, як умів... Коли боліло - плакав, як сміялися - реготав, коли насміхалися співмешканці - міг і побити. А коли Настуня - нова молоденька лікарка, уважно прислухалася слухавкою до серця - муркотів щось під ніс, а його серце в ту хвилину гупало, мов дзвін...
Він зустрічав її кожного ранку на порозі будинку, коли всі ще спали. Вдавав, що просто прогулюється коридором і проводжав поглядом додому. Уявляв, як відпочиває чи готує щось на вечерю; приймає душ чи крутиться перед дзеркалом, розчісуючи своє довге русяве волосся...
Задощило... Настя бігла попри калюжі. Високі підбори лунко видзвонювали в такт дощу. Отак віртуозно минати камінці на зруйнованій часом дорозі і перескакувати щойно утворені глибоченькі баюри, під стать тільки граційній лані, на яку вона тепер так схожа.
При вході, складаючись, зойкнула Настина парасолька і зацокали каблучки коридором в напрямку до кабінету.
Прокидалися мешканці... Хтось молився новому прийдешньому дню, а хтось стогнав від чергової безсонної ночі, сповненої болячок, проклинаючи своє минуле. Життя починало пульсувати і тут, в притулку, де проживає осінь.
Пора! - подумав Антон. - Поки нема пацієнтів, - привітаю!
Перечекав поки коридором перейде дебела санітарка з відром води. Війнуло хлоркою, що аж залоскотало у носі. Навшпиньки пробрався в кладовку. Перекладав квіти тремтячими руками... Зав'язав стрічкою, відрізок котрої колись заховав, коли працівники закладу прикрашали стіни перед святами.
... В напіввідчинених дверях спочатку з'явився величезний оберемок квітів, а потім постать чоловіка, що ніяковіючи, ніс їх, дрібно тупцюючи ногами.
- Настуню! - видихнув із себе Антон ім'я дівчини. Щоки чоловіка побагровіли від хвилювання. Йому здавалося, що він зараз знаходиться десь між небом і землею.
- Анастасіє Вікторівно, - ще раз пробелькотів.
Дівчина спантеличино дивилася на чоловіка.
- Я... я... Ось! Це - тобі... Це - вам, Настуню! - ледь вдалося вимовити перші слова.
Настя зупинила погляд на букеті. Десь вона бачила ці троянди... "Ох! Це ж квіти, що ростуть отут, на центральній клумбі! - промайнула думка. - А їх так багато, мабуть, з тридцять... Ой! Чому вони у Антона?"
Кабінет наповнювався неймовірним ароматом...
- Сьогодні свято у вас, Настуню! У нас свято! Я пам'ятаю... Ви...ви... прийшли до нас, якраз сьогодні рік! Я такий щасливий! Ти... ти... лікуєш мене... я здоровий тепер! Дя... дякую, лікарко! - Антон сяяв, немов ті квіти і тицяв, тицяв букет їй в руки.
- Антоне... Ну, навіщо ці квіти? Забери їх! Ні, ні, краще віддай. Вибач!.. Вибач...
Розв'язала стрічку, що утримувала вкупі оберемок і почала швидко переламувати стебла, ціляючи ними у смітник...
- Ти не міг мені просто так сказати?.. Квіти? А що скажуть інші? Звідки вони у мене? Хто подарував? Ан-то-не! - і лагідний голос дівчини змінився до невпізнання.
- Рік саме сьогодні? От і добре! Ще рік попрацюю і все! По направленню з медуніверситету зобов'язана відпрацювати в держзакладі. Антоне, не ображайся, спасибі тобі! О, а якщо хочеш порадувати мене, - добавила, перевзуваючись у кімнатне взуття, - помий мої черевички від болота, ідучи сюди до праці, забруднилися трішки.
...Антон ніс черевички по темному коридору... Чи був він темний, чи освітлений - не пам'ятає. Щось дзвеніло у скронях... Снували попри нього мешканці будинку. Когось він зачепив ліктем, його вдарили в плечі... Давно він плакав. Десь із низу, з першого поверху лунало:"Сніданок!.."
"Мухи... Мухи? Чого їх тут так багато?"
А коли нахилився над тазиком мити черевички, почув крик знадвору:
" Хто?! Хто посмів обривати квіти?!!"
В очах потемніло... "Мухи... Знов оті мухи..."
Гарна новела! Характери змальовано добре. Пишіть ще! В наш час коротку прозу читають краще ніж романи. Та й романами зараз називають 200-сторінкові тексти (а не 600-800 сторінкові, як колись).
Дякую, пане Вікторе! Приємно, що вділили свій час на читання Спробую ще щось написати при натхненні... Ваш відгук додає впевненості і віри в те, що мої майбутні прозові твори читатимуть
Ваш твір порівняно короткий, але у нім ціле життя. Вірніше, дві життєві долі: простого чоловіка-дивака з щирістю і добротою. а поряд молоденька інтелігентка-лікарка, теплична істота. Найбільше вразив її поступок, коли вона віддала йому мити взуття. Звичайно, ні про яку перспективу у їх стосунках і бути не могло, але ж, як по-панськи. Вважаю продовження тут зайве.Звучатиме надумано, нереалістично, бо життя набагато прозаїчніше, ніж ми іноді думаємо. Пишіть прозу, у Вас виходить гарно. 5/5.