Ти знаєш,
наше життя,
як запущений
для рекорду
секундомір:
в'ється, викручується,
спить та чатує.
Де припорошене димом
суттєвого сліду,
який залишаємо ми.
І своїми кігтями,
як хижак у ночі,
без мотиву
дві фортеці
живого руйнує,
так і розуміння того,
що приймає
клаптики зошита
в якому показано
кими ми були.
І ти знаєш,
знову ці думки,
немов укол
в носову частину
протаранених мрій.
Я сприймаю:
як болюче,
як рану,
неначе крейдою
протягнули по шкірі.
І у снах мені химериться
знову й знову
наш давно знайомий звір,
що запускає кільканадцять
колотих ран у тіло.
Вечір. Місто.
І завзятий секундомір
для життя,
що в'ється,
прокручується
та кидає
у спогади минулих,
й
минулих віків.
І як камінь із неба,
затікає
в самісінький мозок,
де проростає зерном
та стає у позу дерев.
А хтось сидить за столом
та цілими ночами
хворого міста
витісняє із себе
в чорнило цілі стопи
віршованих рядків.
Ніхто не говорить. Мовчать.
І тільки чути
й чути,
як стукають у двері:
стук, стук, стук.
Кільканадцять голодних
собак та котів.
Я не сплю. Більше ні.
Крапка.
Кома,
Знак питання?
Це кінець?
