Торкнися голосом і обійми,
стань осінню…
Дощем постукай раннім
в вікна тихі…
Дні мої лягають стомлено
покосами,
стрілки гнуться,
як вербові
мокрі
віти…
Ступаю так,
неначе вже кінець – кінців
підходить крадучись
і дихає у спину…
Малює відчай
посмішку на змученім лиці,
тримаю все у серці,
як бабуся речі в скрині…
Замріяно мовчить підперши лоба жовтень,
Дивиться, як листя
прилипа до пальців міста…
Я б в нього попросив,
та він допомогти не зможе…
Торкнися голосом,
забувши що є відстань…
