Ти не самотня! Чуєш – не самотня!
Хоча в очах твоїх кишить безодня,
Хоч в серці біль і шрами від образи,
І тягарем від зради душать спазми.
Ти не самотня. Так буває в долі,
Що хтось із двох захоче більше волі,
Комусь комфорт і затишок безцінні,
Й не має значення, з якої ти країни.
А ти не плач, то все, як ніч, минеться,
І день новий із посмішки почнеться,
З молитви тої, що тебе тримала,
Коли вночі ти, мов дурна, ридала.
Ти не самотня! Не самотня, чуєш?
Хоча минуле ще тебе й мордує,
Забути все – на це потрібні сили,
А ти його безпам’яті любила.
Ти згадуєш, як віданно кохались,
І вам крізь вікна зорі посміхались.
І навіть соромно за пристрасть вам не було,
І ви один до одного горнулись.
Розбилось все в одну хвилину. Доля…
І музика ставала, мов неволя,
Як дриль, робила в скроні твоїй отвір,
Ненавидиш розмову ту ще й досі.
Як марево, пройшло все, промайнуло.
Помалу ти із горем все забула.
Шепочеш тихо серед ночі жовтня :
« Я не самотня, ні, я не самотня…»
