(Присвячую дідусеві Івану Васильовичу Лободі, репресованому у 30-х роках.)
Шепоче ніч стривожено і тихо,
Стежину стеле стомленим думкам
Про те, яке було в родині лихо.
Той плин думок не раз мене лякав.
Адже земля квітуча і багата
Тоді втрачала багатьох синів,
Безжальний голод заглядав у хати…
І мій дідусь… загинув… Не в війні!
Дідусю, як же боляче за тебе,
За знівечений і короткий вік,
А може, то небес була потреба,
Віддав щоб душу справжній чоловік?
Любив ти землю в золоті пшениці,
Над плугом гнувся низько і потів.
Для тебе Україна – не дрібниця –
Це те, заради чого животів.
У час жорстокий ти долав дорогу,
Що у 30-х Бог тоді відвів,
Недоля чатувала за порогом,
За все сповна життям ти відповів.
Стікає кров’ю знову Україна,
Праправнуки твої тепер в борні.
Колись тебе у таборі згноїли,
Вони ж геройськи гинуть у війні.
І думка думку знов переганяє:
Так, шлях до волі й правди нелегкий,
Та Україна вже себе звільняє
Від тих кайданів, що несла віки.
24.08.2017.
Ганна Верес (Демиденко).
Гарна присвята дідусеві...
Не знає він, що:
Стікає кров’ю знову Україна,
Праправнуки твої тепер в борні.
Колись тебе у таборі згноїли,
Вони ж геройськи гинуть у війні.