В цьому великому світі, де людей так багато,
Почуваєшся так, ніби вимерли всі,
Бо коли ти кричиш і про поміч благаєш,
Коли серце розривається від болю й страждань,
Ніхто це не бачить, це усі ігнорують,
Нікому не треба тебе рятувати.
Всі живуть лиш для себе,
й намагаються перевершити всіх.
Ще й зверхньо посміхаються одне одному в очі,
Ніби друзі вони.
Не правдиво, повірте, давно вже відомо,
Якими огидним істотами насправді являєтесь ви...
Нажаль не модно вже бути людьми,
Тому через власну доброту та наївність,
Ти тихо тонеш у чорній безодні,
Наповненій криком,стражданням та болем.
Але ти все-таки віриш,
Що знайдеться ще той, хто усе це помітить,
Подасть тобі руку, ти виринеш з болю,
Й почнеш знову жити.
Але згадуєш де ти, і тихо зітхає...
Наш світ-це не казка з щасливим кінцем,
Тому коли ти вже не відчуваєш жодних емоцій,
Коли виплакав усі почуття,якими був повен раніше...
Ти просто ниряєш і тонеш ,у власній, холодній, глухій і страшній пустоті...
НАЖАЛЬ ЦЕ ВСЕ ПРАВДА КОЖЕН САМ ЗА СЕБЕ
