Я все не розумію… Ви – це кара?
За те, що так кохала шаленіло,
За пристрасть, що спікала душу й тіло,
Що полум’ям горіла до небес?...
Запитую себе – чому летіла?
Летіла як метелик в нічнім гаю
До Вас, як на вогонь, що манить раєм
І не замислилась, що в попіл утворюсь…
Чому не забуває тіло рук?
І присмак тих краплинок життєдайних,
Що все манили щастячком безкрайнім,
А потім кров’ю капали в душі?
Чому не можу я позбутись дум?
І пам’ятаю кожне Ваше слово,
Що Вами сказано було раптово
Та тільки утворилось в тихий сум…
І скільки будуть почуття в душі?...
Невже їх не позбутися ніколи?
І не знайти мені своєї долі,
Щоб заспокоїтись в коханні назавжди?
