Прохолода наскрізна, наче під ковдру,
вмостилася в тіло ранку травневого.
Вичерпна кожна історія неба, що заховалася
поміж хмар. Вичерпна кожна історія жінки,
що загубилася посеред стін.
Де той, хто має дозволити вийти їй?
Вікна, яких дотуляється тілом,
ввібраним в чисту несправжність, а раптом
небо її огорне краще суконь. І на ім'я хтось назве.
Чи збагне? З даху вітри задувають недугою -
краще поспати, щоб знати, де бути,
як заманеться піти.
Звідкись дурманить нав'язливий спокій,
а чи за межами стін комусь добре? В спину коли
забивають обличчя й дихають, дихають глибше.
Й несеш кожного в дім, намагаючись збутися
кроків у тілі, нав'язливих зустрічей.
Ніби усе не твоє.
Й не було більше облич в її затишнім домі -
з виглядом на оксамитове море,
з запахом перших кімнатних півоній,
з голосом, що трохи змерз.
29.05.17, Київ #dysonansne
