«Я розповім вам, а ви запишіть,
аби прийдешні покоління знали ці речі.
Нехай Знання буде на Заході, Битва на Півночі,
Процвітання на Сході, Музика на Півдні,
а королівська влада посередині...»
(Фінтан Провидець)
Колись давно – десь так років сорок тому, навіть більше, якщо не помиляюсь, у вересні 1973 року я подорожував графством Клер і відвідав руїни замку Ліманех. Добирався я до цього замку довго і тяжко. Замок як і тоді, так і нині лежав в руїнах і стояв на приватній землі. Мені довелось у власника цих земель – містера N – огрядного пана з бакенбардами і грубим мужицьким голосом (він не хотів, щоб я згадував його ім’я у своїх рукописах, то його справа, зрештою він виявився порядним джентльменом) просити дозволу на відвідування замку. Він люб’язно дозволив і з розумінням кивнув. Певно, не я перший цікавився цими руїнами. Але коли я попросив дозволити мені відвідати ці руїни ще й вночі, він дуже здивувався і довго дивився на мене пильним і якимось недоброзичливим поглядом. Зрештою, махнув рукою: «Ви дивна людина, Шоне! Мало хто наважиться зайти в цей замок поночі, ще й коли місяць оповні! Але якщо вже є у Вас таке бажання, можете зайти і вдень, і вночі. Я думаю, Ви теж дещо знаєте про цей замок. І Ви не з тих, чию волю може знищити страх...» Замок справив враження моторошної пустки. Вціліла тільки вежа початку XVI століття і руїни житлового корпусу замку початку XVII століття. Свистав осінній вітер, небо супилось і сердилось. Я стояв серед руїн і думав про минуле цих стін, змурованих з дикого каменю. Вітер заносив до замку обірвані листки ранньої осені. яких ледь торкнулася золота жовтизна і кидав мені до ніг.
Цей замок у 1630 році замок успадкував Конор О’Браєн, дружиною якого була грізна Майре Руа (Майре ні Магон), або як її ще називали Руда Майре чи Руда Мері, про яку розповідають багато легенд. Кажуть вона своїх ворогів та поганих слуг вішала - чоловіків за шию, а жінок за волосся на стінах замку за найменшу провину, що вона супроводжувала свого чоловіка в рейдах на землі англійських колоністів. Кажуть, що в неї було руде волосся, що вона мала 25 чоловіків і в кожного з них життя обірвалось трагічно, а майно цих чоловіків вона привласнювала собі. Вона разом з чоловіком Конором О’Браєном – з єдиним її чоловіком якого вона любила, підтримала повстання за незалежність Ірландії в 1641 році. І коли її чоловік був вбитий під час сутички з англійською армією Ладлоу в 1651 році, вона відмовилась відкрити ворота замку, щоб отримати тіло чоловіка, заявивши: «Ми не потребуємо в замку мертвих!» Але коли побачила з мурів замку, що він живий, впустила людей, що занесли його до замку, хоча була небезпека, що одночасно в замок вдереться ворог, і доглядала за пораненим чоловіком, аж доки він не помер через лічені години в неї на руках. Ладлоу стояв під замком ще кілька діб, але погода була жахлива, і він повернувся в Лімерік. Майре ні Магон змушена була терміново вийти заміж за якогось Купера, щоб зберегти спадщину вождів клану О’Браєн для свого неповнолітнього сина, що потім став сером Донатом О’Браєн – предком подальших лордів Інхіквін. Кажуть, що з Купером вона посварилась одного ранку - він щось погане сказав про її колишнього чоловіка. Тоді вона вбила Купера, коли він голився ударом кинджала в живіт і сказала: "Ніхто не має право говорити щось погано про мого коханого Конора!". Ще розповідають, що вона любила їздити на норовистому чорному коні - мчала на ньому з шаленою швидкістю. В неї було багато докучливих залицяльників і женихів. Кожному вона давала цього коня і наказувала проїхатись. Кінь летів з шаленою швидкістю над прірвами і в одну мить скидав вершника в провалля. Розповідають, що коли вона померла, то її тіло поховали в дуплі дерева, а її привид часто бачили в різних місцинах графства Клер, особливо біля мегалітичних споруд та вівтарів друїдів.
Потім я ще раз зайшов до руїн замку – уже серед ночі. Небо заспокоїлось і визирнув повний Місяць, що освітив блідим срібним сяйвом руїни. Я чекав саме цього. Я вірив – леді Майре ні Магон прийде у мене надто багато питань було до неї. Надто важливих, щоб життя важило більше ніж ці відповіді. Я чекав і думав про те, що надто багато вигадок придумали люди про володарку цього замку, що все було зовсім не так. І той портрет, що дійшов до нас – портрет якоїсь старої відьми – не достовірний. Крім того, вона колись була молодою і чоловіки сходили з розуму по ній. Саме по ній, а не по її багатствах, землях та владі – бо в ті буремні часи то було ніщо. Сьогодні ти лорд і землевласник зі скринею золота в башті замку, а завтра висиш на шибениці, а твій замок зруйнований, землі сплюндровані... І не нам судити її вчинки. Так чи інакше рід вождів клану О’Браєн, рід королів Томонду зберігся. Клан О’Браєн існує досі, і нині є вождь клану О’Браєн - Конор О’Браєн – принц Томонд, XVIII барон Інхіквін. Я все чекав на Майре, але вона не приходила. Я дістав сопілку і заграв сумну ірландську мелодію «Волоцюга О’Коннор». Десь, коли вже було далеко за північ я почув стукіт копит: до замку підійшов чорний кінь. Величезний, з довгою патлатою гривою. Він крутив головою і голосно фиркав. Я подивився на нього і запитав: «Де ж ти загубив свою вершницю, коню вороний?» Але вн мовчки подивився на мене блискучими очима, в яких відображався місяць і почвалав в осінню порожнечу...
Я часто згадував ту ніч і якось написав таке:
Леді! Ваш чорний кінь фатуму
Заблукав серед осені, серед сутінків Місяця,
Серед ірландських пісень тужливих,
І крапель дощу вересового,
Гіх Дув чекає на вас – тут, серед сутінків,
Тут, серед пагорбів ночі, серед каменів,
Кожний з яких – домівка
Старої сивої тіні. А Ви чомусь блукаєте,
Там, де ходити невільно
Жодній душі людській,
А Ви чомусь досі полюєте:
Чи то на бастардів Кромвеля,
Чи то просто на потолоч,
Якою керує страх, яку страх жене
З одного дня нікчемного
До іншого понеділка сірого,
Чи може Ви просто шукаєте
Меч холодної криці,
Що плоть людську розтинав
У часи лицарства і честі,
А кінь Ваш – Гіх Дув чорногривий
Шукає свою господиню,
Шукає-блукає досі.
Отут – серед скель і пагорбів
Ірландії нашої вітрами долі
Розхристаної...
Леді! Білу сорочку Ірландії
Розірвано вітром,
А Ви все блукаєте рудою тінню
Серед дібров друїдів.
Ваш чорний кінь шукає Вас...
Я друїд.
Я спілкуюсь з дібровами.
І живу серед крапель дощу вересового.
Люблю пісні тягучі ірладських пагорбів
Серед ночі, цих скель і могильних каменів
Серед сутінків душ тварин і людських
Серед стежок, доріг та тіней міських,
Між часами, жадобою, війнами,
Між хоробрими, підлими, сильними,
Між подіями, між країнами,
Поміж небом і хвилями синіми
Боротьбою від підлої Англії -
Неподільний з душею Ірландії,
Її духом, синами, просторами
З вітром, з пам'яттю самої історії,
Я давно вже живу на землі, сивий гід,
Що іде по життю…
Я друїд.
Як друїд:
У Христа примітивні проблеми -
То пророки, чи діти — всі далекі від теми -
Заблудилися гірко між звичайних трьох сосен,
А десяток завітів і згадати не в змозі…
Просять вічно, вічно щось просять...
Жебракують по світу, вбивають, голосять…
Убивають жорстоко — звірі так не вбивають,
Потім звісно танцюють, поминають, співають
Отака перемога…
За того, за одного,
За єдиного, світлого, того, чужого!
І його ж розпинають та катують в пітьмі,
Щоб молитись до неба — бо сліпі і німі…
Всі бажать щоб жити у суцільній любові -
За оте й проливають ріки братської крові
Знов голосять і плачуть
Безпристанно …
Навзрид…
Я — ірландець рудий, сивочолий друїд!
Присвячено Шону Маклеху
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за такий вірш і таке посвячення! Не очікував...
Вітаю!
пане Шон Маклех,
висвітліть будь ласка оригінал віршу
"Леді! Ваш чорний кінь фатуму Заблукав серед осені, серед сутінків Місяця, Серед ірландських пісень тужливих,..."
Дякую!
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ірландською мовою? Хто ж її розусміє нині.... Але якщо хочете - немає проблем... Виставлю...
5! 
Дякую за такий вірш і таке посвячення! Не очікував... 
Хто ж її розусміє нині.... Але якщо хочете - немає проблем... Виставлю...
