Прекрасна Людино, ти знову зі мною
Цей вечір квітневий нам зустріч приніс
Між нами ледь-ледь повіває весною
Бо холод за плечі бере все сильніш.
Немає тепла… розквітають дерева
Ми вже не цвітемо. Мабуть, відцвіли.
Засмучені очі тепер невеселі
А був колись час, що й щасливі були.
Обличчя у зморшках, вуста опустились…
Здається, ще трошки – і зірветься плач.
Колись ми з цих вуст дикий мед разом пили…
Колись це було, а сьогодні – пробач!
Чого ми не взяли з якоїсь причини,
Того не візьмемо… хоч знаємо ми,
Що десь, в глибині, іще справні пружини,
Що можуть дива сотворити з людьми.
Чи здатні на щось у цей час ми обоє?
Мабуть, що вже ні… з’їла душі іржа.
Розлука холодною лила водою
І різала їх гостротою ножа.
І всі поривання здаються даремні.
Я – тут. А ти – там. І так буде завжди.
І ночі без снів будуть важкі і темні,
І десь в падолисті зотлілі сліди.
Зотлілі сліди впертих мрій та ілюзій.
Зотлілі сліди, що вели у туман.
Чи ж також наснились на росянім лузі
Купання нічне і зірок океан?
Чи ж тільки примарився місяць уповні
Що нам по ставку рушничок простеляв
Ох! Щастя ти нашого зоряний човник,
Чому тільки маревом кличеш здаля?!
Подруго єдина, я знову з тобою.
Для бесіди маємо кілька хвилин
Ділися зі мною своєю журбою
А там – на добраніч!
В безсоння.
Один.
18.04.2017
