Ти приходиш тоді, коли я без тебе вже звикла.
Знов нізвідки, немов із глибин виринаєш із хвилями
мною втоплених спогадів, знову народжених криками
переляканих чайок із білосніжними крилами.
Я гадала собі, що ти не повернеш в це море,
бо його береги надто звузились. Стала річка.
Неспокійна така, бурхлива, як пава, горда.
А…згубилась між трав, як з віночка блакитна стрічка.
І та річка, мені здавалось, уже ніколи
в свої води тебе не пустить як вперше – вдруге.
Тихе плесо у заводі все ще окреслене колом,
яке ген розійшлось скільки ока від млосної туги.
Обманулась я в ній, чи вона мене зрадила. Хтозна.
Там за пагорбом знову впадає в безкрає море
Й вимальовують хвилі в тім небі знайомий образ,
що втопити хотіла, тримаючи серце в покорі…