Зимова тиша, сонний ліс і я.
Сосновим стовбуром торкаюся століття…
Якась пташина трусить з верховіття
Вчорашній сніг, мов з неба добрий знак.
Живі, не мертві – просто зимно сплять,
По стовбурах до крон біжить живиця.
Тулюсь щокою, чую - їм не спиться,
Про мене сосни нишком гомонять:
«Оце дівча до нас вже вкотре йде,
Людською ніжністю поділиться із нами.
Душі теплом, сердечними думками...
Додаймо ж сил їй жить серед людей!»
Так ось звідкіль і сила, і краса
Душі моєї ?! Ось в чім таємниця?
Так це не просто сніг трясла синиця ?
Наснагу й силу в тілі воскреса…
Гарний вiрш, Олено. Дуже цiкавий, захоплюючий сюжет. Якась там бiля вашоi героiнi чарiвна, казкова атмосфера. Хоч ви асоцiацii не зовсiм любите, але як тут не згадати про Дванадцять мiсяцiв бiля багаття, може вони там на подальшому шляху iй зустрiнуться.
Тiльки от у вас 1 рядок трохи коротший у порiвняннi з 4. Може вам туди додати ще слова "в ньому" - "Зимова тиша, сонний лiс i в ньому я".
Гарно, Оленко.. Дерева живуть так, як і люди.. От тільки вмирають, кажуть, стоячи..Вони гарні лікарі..
Чудові у вас твори. приємно читати, насолоджуватися...
хех) здогадався: не "воскреса" там мало бути, "воскркеша", тобто "воскрешає". а рима – самі здогадайтеся яка ( "душа", звісно ). а якщо "воскреса" – то вже казав