(Знала я одну жінку, котра відсиділа за сім колосків 7років при тих комуністах, за якими так багато ще плачуть, виступають проти декомунізації. У творі її доля.)
Вона одна. Одна, як перст, і в хаті,
І в дощ, і в спеку, й як тріщить мороз.
Не звикла й плакатись на людях чи зітхати,
Хоча не шкодувала доля гроз.
Одна вона і день, і ніч стрічає,
Але найтяжче ранку їй чекать:
Все слухає, як серце кров качає,
А ніч не поспішає утікать.
У світ прийшла давно. Ще довоєнна.
І стежку теж топтала непросту,
Не бачила, й які вони – «зелені»,
Й скарбничку мала теж вона пусту.
Сьогодні теж старій ніяк не спиться –
Калейдоскоп прокручує життя:
Якби ж не те колоссячко пшениці,
Усе було би в неї до пуття.
А так…
І попливе думками
В далекий край, де молодість згнила.
(Її впіймали в полі з колосками,
Котрі вона під голод підняла.
Не забарився й вирок зі статтею,
І доля повела її… в Сибір.
Можливо, інший був би за межею,
Вона ж везла всі біди на собі).
Усі сім років згадувала мову,
Якій навчала мама з ранніх літ.
Й морози вдома не такі, зимові.
Який тісний і величезний світ!
Коли ж землі, своєї, вже ногою
Вона торкнулась, залилась слізьми.
Не просто й рани їй було загоїть,
Тай чи можливо пережите змить?!
Так і лишилася одна у цілім світі.
Не дочекалися-спочили і батьки
У сорок сьомім, у голоднім літі.
Така ціна була за колоски.
Погас завчасно й вогничок любові
(Чужого ж красти жінка не могла).
Так і лишилась без сім’ї, небога,
Лиш доля рясно зморшками лягла.
І сивина навідалася рано
У коси, її, чорні, як смола,
А може, проросла з тієї рани,
Що довго у душі її жила…
До фінішу вже роки добігають,
У косах і у голосі – зима.
Вогонь в очах її не меркне, пригасає…
Дістались колоски не задарма…
Аж ось постукав ранок у віконце,
Хоч не склепила зовсім ще очей.
Бентежить схід промінчик, перший, сонця,
І серденько ще звечора пече.
«Та то – дарма, – подумала, – минеться,
Пішли молодші мене за межу, –
Й піднятися із ліжка жінка пнеться, –
Чого ж це я і досі ще лежу?!..»
22.12.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
Як же людям нашим оживити пам'ять, якою ціною заплачено було за те солодке життя, за яким вони так плачуть. Так же взагалі можна перетворитися в манкуртів.
Спасибі, що читаєте.
Гарна розповідь,Аню!
Таке було страхіття,був такий час суворий,багато людей нізащо постраждали...За ті колоски саджали,самі ж ікру червону жрали...(вибачте,що так грубо).
Успіхів Вам!!!
Досить грунтовно та переконливо, Ганнусю... Той 47-й я ще пам'ятаю! 
Гарна розповідь,Аню!
