Сонце заходить, день догорає,
Місяць по небу зірки розсипає.
Він - як султан, повелитель ночі
Може заглянути будь-кому в очі.
Хто засинає, того не чіпає,
А якщо бачить, що серце кохає
І в самоті вже заснути не може,
Душу думками тоді розтривожить.
Хоч він і мудрий, всесильний володар,
Знає, напевно, людськую природу,
Тільки одну, тую зіроньку ясну,
Ту темнооку, для нього прекрасну,
Він не збагне, хоч і в душу загляне,
Хоч перед нею і погляд розтане,
Хоч поцілунком зволожить вуста,
Навіть як скаже до неї:"Ти та,
Що серце змушує битись,
Світ весь і сонце довкола любити.
Важко без тебе і жити несила,
Ти найдорожча для мене і мила.
Скільки живу і пливу небосхилом,
Довго чекав я, щоб ти полюбила
Світло думок і душі доброту,
Знай, що захочеш, для тебе знайду:
Сонце вночі чи під снігом квітки,
Серед пустелі джерела води,
Тільки щоб поруч була і кохала
І найріднішою зіркою стала".
Місяць зітхнув, але зірка мовчала,
Чисте кохання її догорало.
Серце щеміло і сльози бриніли:
"Нащо любове тебе я зустріла?"
Отже, як бачиш ту зірку, що впала,
Знай - то безталанна, що щастя шукала.
Тільки любов, яка б"ється серцями,
Не допускає розлуки між нами.
ID:
692369
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 04.10.2016 11:23:34
© дата внесення змiн: 04.10.2016 11:23:34
автор: Оксана Лащик
Вкажіть причину вашої скарги
|