Малий Мирон шукає в небі броду,
Лоскоче п'яти прохолодне дно.
Лискучий промінь, стрибаючи в воду,
Лишив у хмарі діркою вікно.
І все довкола радісне і дивне:
Роса і вітер, зілля й горобці.
А десь громи, і блискавки, і зливи,
Хрести стежок, провалля манівців.
Майнула сойка, розкроївши простір,
Відкривши таїну прийдешніх днів:
Мироне, слово виросте із брості –
Найбільше, наймогутніше із див, -
Прозріє Дух, розіб'є темні мури,
Хоча і сам не палець – душу! - в кров.
Залишаться не взутими котурни.
Зречеться тричі явлена Любов…
Малий Мирон простує денцем неба
(а навкруги ромен і благодать)
На мамин поклик. Все іде як треба.
Мирону в серпні буде тільки п'ять…
Іра, доброго дня! Нині так рідко вдається зайти на сторінку. І все ж заходжу недарма. Дуже сподобався Ваш вірш. Недарма кажуть - все геніальне - просте. Дійсно, велика людина складної долі. Бажаю Вам добра і радості!
