|
Такой, вот, парадокс, кто дело своё знает,
Себя, как правило, разумным не считает,
А кто, хвалясь собой, пуская пыль в глаза,
Усердно и людей, и Бога обвиняет.
Скажите, разве в том детишки виноваты,
Что взрослый мир, увы, и лживый и развратный?
Что ж с яблонь осуждать созревшие плоды,
Что рядом упадут, и ёжику понятно.
Царский трон, скипетр власти, корона в камнях,
Неужель от старухи с косою броня,
Разве царь не такой же холоп перед смертью?
Зависть прочь, царь есть раб, вот итог бытия.
Неужели и мы, словно лист на ветру,
Когда души ветра от земли оторвут,
Ну, неужто они только хлам во Вселенной,
И в утерянный рай разве их не вернут?
Мои знанья, как будто дворец из песка,
В основании их нет той твердости скал,
Что ветра не снесут, и дожди не размоют,
Чем гордиться тогда мне? Не вижу пока.
Что у змей раздвоился язык не секрет,
Может, в том для себя мы отыщем ответ:
Почему ядовитых удел только ползать,
Ведь с «люблю» затруднений с полётами нет.
Для любящих сердец «мир здравый» сыплет фразы:
«На землю грешную спускайся», «где твой разум»,
Коль счастье за болезнь признал учёный люд,
То пусть она для всех окажется заразной.
Коль Истину найти возможно только в спорах,
Не избежать тогда нам желчных разговоров,
И просится вопрос, чего ж тогда в любви
Слияние сердец, а не умов раздоры?
ID:
680015
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 25.07.2016 13:14:17
© дата внесення змiн: 12.06.2022 21:09:34
автор: Ведомая любовью
Вкажіть причину вашої скарги
|