Хто ніколи не мешкав у провінційному містечку,
де від лабрадора не може втекти сусідова гуска,
хто не скасовував романтичну подорож,
тому що в дитини кашель,
а в її найліпшої подружки – запалення легень,
кому не снилася презентація власної книги
(тієї, що наяву завжди відбраковують через кінцівку!),
і хто не мріяв, щоб померлу близьку людину
можна було, якщо не воскресити,
то замінити ще ближчою,
яка з’явиться в житті мов лілея посеред пухких заметів –
той ніколи не збагне, чому я люблю тебе,
чому вважаю тебе за рівного собі,
чи пак – за рідного собі,
і то зовсім безпідставно.
Бо наукою не доведено,
що я закінчила жити в тридцять.
Бо коли відчалює корабель надій,
Я з заплющеними очима йду на уявну зустріч випускників.
Але я теж іноді говорю віршами, як ти.
І, якщо мені іноді жаль, що я звуся не Юлія,
то це лише з однієї причини: не маю права співати
у ті довгождані хвилини, коли стає ясно:
кожен твій третій вірш – про мене.
Файний бiлий вiрш! Олександро, а яку саме Юлiю Ви мали на увазi: чи Тимошенко, чи ту, молоденьку, очiльницю Одеської митницi, висуванку М.Саакашвiлi (забув прiзвище)?
Олександра Малаш відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
