Стела – моя подруга. Вона мене з Ним і познайомила. Це було так.
Нам припекло поїхати поплавати туди-сюди на човнику. Запрягли Руслана і цього хлопчика, щоб човна того нам випхали на воду. Отож бо тоді ми й почали чатуватися. Приїхали на інший берег річки, нагойдалися на тарзанці, сіли перепочити на зрубані дерева і почали жбурляти ся патичками. Було цікаво.
Саме тоді у мене десь глибоко в середині, десь вище шлунка і кишечника, але нижче грудної клітини прокинулось таке-таке… таке гарнюня, лагідне і веселе почуття, яке називається цікавістю до протилежної статі.
Він був мовчазний, але у нього був гумор – тонкий, лагідний, кумедний і привітливий… Ось жеру зараз шоколадні цукерки «Столічниє» з кон`яком, п`яна від них в їжака і згадую ці моменти приємного Кайфу. Яке бажання кохати прокидається лише через один його серйозний погляд…
… Того Стела його і покохала…
Цікаво? Згодом буде вже не трикутник любові, а ромб, квадрат, паралелограм чи безглуздий прямокутник… Як побажаєте, хай так і буде. Так от. Купалися, пониряли у каламутну воду біля берегів, а потім грілися під однією ковдрою по черзі. Бо всі разом тоді ще вважалося «нєпрілічно».
Я вже давно тоді вкусила себе за язика, що не буду закохуватися, що пацани всі – бє… і що пішли вони туди, куди й останній френд. Серйозно закохуватися я не збиралася, бо тоді я вважала, як і кохана Ірена Карпа:
«Не можу бути з жодним чоловіком. Усі ви – убивці свободи. Чи то пак, я стаю убивцею свободи, як тільки-но заприсягаюся жити разом із чоловіком. Кохані і некохані, справжні й помилкові – від усіх вас просто хочеться втікати. Бігти на волю, голосно кричати, не озиратися назад. Не просити пробачення – однаково ви цього не любити і не пробачити мені ніколи. Не пробачите мого прошення пробачення. Вам потрібна Дикість, що уб`є вас, що розірве нас на шматки, а потім буде збирати докупи. Можливо, то вже буде інша жінка. Та, що прийде за мною. Вона не помилиться – у мене дуже глибокі сліди..»
От Сво!.. Дзвоню йому на мобільний, а він не відповідає… Ну то газд бест з ним… Буду казати далі.
Наступним вечором ми грали в карти уп`ять ох - Евеліна, Стела, я, Він і Русик. Було весело, пили каву літрами у нього вдома, я не могла збагнути, хто він є! Такий загадковий – іноді сумний, іноді черствий, здебільш прямий і завжди з влучними жартами. Тільки–но помітила, що в моєму житті щось повторюється.
Перший хлопець в моєму лайфі – Адріан, зеленоокий, високий, стрункий, з лагідним тонким гумором, уважний, активний, Овен, 1986 року народження і т.д. і т.п.
Останній хлопець в моєму лайфі – Адріан, зеленоокий, високий, стрункий, з лагідним тонким гумором, уважний, Овен, 1986 року народження і т.д. і т.п.
Але на даний етап моєї третьої глави він ще не моя пара (поки що)… Але все ще буде (я ж завжди отримую те, чого хочу!)
We must wait – I must tell – All is right!
Так от. Надовбалась вже строчити. От якби воно само лягло на папір так, як мені забажається! Patience! Only patience!
Того вечора багато різноманітних хмаринок нахабно і зухвало простяглися по всьому небу. Вони були великі і малі, курчаві і продовгуваті, випуклі і ледь помітні. Вони тямили, що роблять разом Велику Справу. По одній вони сходились у велетенську Хмарищу, яка навіть не намагалася втекти від людських очей. Всі розуміли, що треба очікувати зливи. Ми пішли до мене, пограли ще трохи в дурня, А потім Адріан сказав:
- Яке в тебе зручне крісло-гойдалка! Я заночував би на ньому.
Я (надалі наш діалог):
Залишайся.
- Я не шуткую. Мені-то все одно, а ти як?
До мене не заходять ані бабуся, ані дідусь. А вночі дуже жахно тут одній спати, до того ж я ще не звикла спати на другому поверсі сама після дев`ятимісячної перерви ( в тому сенсі, що я вчилася тоді у одинадцятому класі). Тільки другу ніч тут канаю, страхітливо якось вчора спати було.
- Без питань. Проведу Евеліну і прийду до тебе.
- Домовились.
Всі дивилися заздрісно переляканими очима на нас і на наше рішення…
П`ятнадцять хвилин по тому, коли всі змилися початком зливи, я виповзла на балкон в пухкому покривалі, прибаюкавши перед цим на кріслі свого собаку. Стояла в цій довго зачовганій ковдрі, вдихала аромат пилу і чхала, бо в мене алергія на нього. По неволі дивилася на далеке зоряне небо. Воно зникало за цією могутньою Хмарою , з якої лило, як після піднімання у висоту великої лійки, в якій була безмежна кількість водяних ресурсів. Тоді я мріяла про коханий серпень. Це мій улюблений місяць року. А знаєте чому? Бо, по-перше, тільки в серпні такі мигтючі, часті, замріяні мною, безмежні зорепади. Я можу дивитися на них годинами. Починає заклинювати шия, стулятися приспані очі, губи шепочуть щось до прикладу «Донт спік» або із репертуару ЛП «Айм віз ю, віз ю-у-у-у…»
По-друге, в серпні моє улюблене свято – День Незалежності України (ДНУ). Це найкраще свято!!! В цей день я натягую жовто-синій прапор України на свої неширокі плечі і блукаю із своїми друзями по повному такими ж дурнями Кременчуку, як і я. Пам`ятаю, як в тому році я, зустрівши хлопця з таким же величезним прапором, почала з ним обійматися, волати щось неймовірно патріотичне, стискаючи водночас його гарячу руку.
По-третє, це місяць майбутньої непередбачуваності. Що тебе чекає з вересня, хтозна? А я знаю що! Щось! Бо ніхто таке не знає – навіть оті гадалки. Вересень завжди несе з собою щось нове, а серпень готує тебе чи то до школи, чи то до універу, чи то до грьобаної роботи, чи просто до нового лайф стайлу.
Так от. Стояла на балконі, курила собі повітря, затягуючи присмак холодної ночі і квакучих жабенят у Пслі. Крапав дощ, точніше лив, як кажуть, мов із відра. Стояла і співала:
«Йестедей,
Ол май траблз сімд соу
Фаревей,
Нау іт лукс ез соу зейре
Хеа ту стей, о ай белів і Йестедей.
Саденлі…»
Аж раптом почулось: хлюп-хлюп, хляп-хляп, хлип-хлип, хлуп, хрип. А потім тихенький свист мого майбутнього хлопця. Я прошепотіла, що зараз сплигну по сходах, тіки` хай почЕкає. Коли я спустила свого собаку на перший поверх і підняла трохи сонні очі, то угледіла, що моє сонце весь мокрий стоїть. Отож треба щось робити. У той момент я майже «луз май контрол», бо що ще може довести до візуального екстазу, як не хлопець у промоклому одязі, який тремтить від холоду і дивиться на тебе якось загадково, бо ось він, ось ти і більш нікого в цій кімнаті…
Він переодягся в мою футболку кольору помаранч і ми сіли грати в карти: спочатку в дурня, потім у «футбол» (нова гра така). Але було помітно, що гра не йшла, обом було нудно. Отак я вимкнула світло і ми пролежали до четвертої години ранку, згадуючи по черзі своє минуле, тобто бувших дівчат і хлопців. Я вилила йому душу про останнього хлопця – Власа, - не згадавши першого (хоча завжди буває навпаки), а він просвітив мене у його минулому: Шура, Свєта, Катя, Оля, Марина і так далі.
Мимоволі промайнули слова Русі, десь глибоко-глибоко у підсвідомості:
«Ти вогонь, а я – злива,
Як негода бурхлива,
Про любов я не питала,
Залишу просто неба,
Не було і не треба,
ТИ НЕ ТОЙ, КОГО ЧЕКАЛА.
Я не та, що наївно
Жде екстазів сумнівних,
Ні в кого тебе не крала.
ХОЧ МЕНІ І ВСЕРІВНО,
ТА ЗІ МНОЮ БУДЕШ ВІЛЬНИМ,
Це – Любов, серце в ній – моє…»
Виникло відчуття, що ці слова б могли впевнено виразити мої думки. На той момент я не думала – хто я буду для нього і хто він буде для мене? Хоча завжди навпаки – я планувала і мріяла, ще не знаючи про майбутні часи. Зараз мозок вже не у змозі згадати все те, про що розповідали ми тої ночі.
Під ранок я хотіла бути для нього другом. Нічна розмова наблизила мене до цього хлопця.
А ще… А ще я була дуже здивована тим, що будь-який інший юнак давно б уже скористався миттю: ніч, пустий будинок, поряд дівчина. Але нічого не було… Окрім того, що вранці він поклав свою голову на мій живіт і ми так трохи пролежали…
Вранці мені довелось все розповісти Стелі. Провалитися крізь землю було мало під її жагучим поглядом таємного призріння. А можливо я помиляюсь… Може, мені все тоді здалося. Але я не хотіла втратити подругу тільки із-за безглуздого трикутника. Він пішов уранці, а я залишилася сама на другому поверсі і весь день вдихала аромат зливи, яка не вщухала… Писала йому вірші і асоціювала його з дощем.
04.10.05.
…Наступного вечора Він приїхав на машині, крапав злегка дощ, а ми сиділи і грали в карти у його автомобілі і посміхалися дощу через запітнілі вікна. Я була трохи нервова, бо не знала як себе вести і почувати тепер. Хоча ні – я була спокійна.
Щойно до цього Евеліна, Стела і я ходили купатися, і тому волосся в мене було мокре, швидко збираючись, натягнула білі штанці поверх темної білизни і рожева кофтинка підкреслювала збудженість після довгого купання в річці. Цей момент, як я дізналась пізніше, Адріан запам`ятав і дотепер. Потім Він поїхав і я знову цілу ніч мовчала під дощ…
«Любов постигнуть трудно.
Вот вдруг пришла. Пусть всё возьмёт моё»
На щастя, чи на жаль, любов не завжди приходить тоді, коли ми її чекаємо надусе. По-моєму, навіть навпаки. Ми поглинаємося повністю у якусь справу і саме в цей момент нам на голову «падає» любов. Бувало, закохуємося ми без відповідно до нестями, у важкий час, сором`язливо дивимось на нього палаючими очима. Але любов не буває нещасливою, хоч має іноді не зовсім щасливий кінець.
Живемо ми собі на планеті Земля, нікого не чіпаємо, а вранці їдемо кудись на автобусі. Сідаємо біля вікна, підіймаємо очі, і… навпроти тебе сидить красень-легінь. Весь час своєї маленької подорожі ти спостерігаєш за його бездоганними рухами і манерами, за грайливістю його очей і голлівудською посмішкою. Але настає твоя зупинка і ти виходиш, залишаючи спалах закоханості там у автобусі. Можна віднестися до цього серйозно, якщо твоє серце тобі підказує, що це саме Він. А можливо, вийшовши з автобусу, ти потрапиш у інший світ і вмить забудеш все. Але якщо вже закохалась, то тримайся міцно за поручні, бо почуття можуть відірвати тебе від реального світу. Найбільше мені подобається підлітковий максималізм. Ти втрачаєш розум, бачиш обранця винятково в білому, ідеалізуєш ваші стосунки. Сельвінський казав: «У молодості собственная мудрость – Любов, которая всегда права». Але якщо закоханість переростає у щось більше, то це почуття ти вже не забудеш ніколи. «И Коль гореть, так уж гореть, сгорая».
Любов буває різною, люди кохають неповторно. Всі говорять про відносини між людьми, але що означає це слово? Спірне питання, відповідь на яке точно не зможе дати ніхто. Кохають не щось певне у людині, а всю її сутність.
«Я кохаю тебе, а не знаю – за що…
Се – химери самі, се - бридня, більш ніщо…»
Все-таки це гарно і сміливо, коли приходить непрохана любов. Особливо, коли тобі ще тільки 17 і все для тебе вперше, відкривається новий світ емоцій і почуттів.
«Як пощастило дівчинці в сімнадцять,
В сімнадцять гарних, неповторних літ!»
( Ліна Костенко)
Коли людина закохана, то вона не може бути нещасливою, бо любов несе в собі тільки хороше і світле, навіть якщо струмує з одного боку. Кохати треба, бо для цього ми і народилися.
« И серце вновь горит и любит –
Оттого, что не любить оно не может.!»
І це щастя, коли мої знайомі зустрілись вперше на київському референдумі і вмить закохались. Через два тижні відіграли весілля і вже живуть сім років поспіль. Хтось скаже:»Божевільні!» Але буває і так. На мою думку, найсильніша любов та, що перевірена часом і відстанню. Якщо живеш в одному місті, а він в іншому, то ви можете зберегти своє почуття, якщо це дійсно та Злодійка-Любов. Чекати треба вміти і колись ви будете разом знову.
«Мабуть, чекати все-таки ти маєш,
Коли його без пам`яті кохаєш!»
(Сіренко Іванна)
Кожний виражає свою симпатію по різному. Хто під вікнами малює три звичних слова, хто вірші пише. Кожен здатен на своє. Без романтичності цей світ – ніщо…
(Дякую всім, чиїми цитатами користувалась).
12.10.05
Моє рідне місто називають Кременчук. Дитинство промайнуло, неначе золота птиця у блакитному небі, залишивши по собі лише давні спогади. Відчуваючи як все пов`язане з рідним містом, кортить знову й знову проходити зеленими вулицями, що наповнені смутком і радістю, гармонією і без відповідною тишею вночі.
Отже, на наступний день я поїхала до Кременчука, бо через добу вже мій випускний шкільний вечір. Але зараз ще сьогодні…
Він подзвонив і сказав, що йде з дня народження свого друга, що хоче побачити мене. Я зрозуміла про початок можливих відносин між нами (раніше, повірте, не могла уявити наші тіла в одному просторі!). Отже, о восьмій годині він підійшов до мого будинку, де я стояла з Фрейдом. Познайомила їх і відправила Фреда додому. Цілий вечір ми просиділи в моєму подвір`ї і розмовляли про кумедність випадків, що з нами колись трапились. Я його не розуміла – що він від мене хоче. Бути другом – так необов`язково гуляти разом увечері, зникаючи з днюхи свого знайомого. Зустрічатися – так чому він не відповідав на мої натяки і не дивився тими очима, якими дивиться кожен хлопець, коли чогось бажає від дівчини. Я його не розуміла, але зловила на слові, що він завтра прийде на мій випускний бал.
…Настав час прощання… Не знаю, чи ненавиджу ці моменти невпевненості, чи обожнюю ці невеликі інтригуючи сцени. Не знаю… Отож, він довго рішався підійти до мене, а коли наблизився, то ми швидко доторкнулися один до одного губами. І швидко розбіглися…
Як це було кумедно! Наші носи приплющилися при поцілунку, заважаючи один одному… Відчиняючи двері, я радісно посміхалася, згадуючи щойно промайнувший хід подій…
19.10.05.
Таке буває тільки раз в житті!
Метушливе збирання, запізнення на урочисту частину,
Вручання грамоти, атестату перед всією аудиторією будинку культури, стояння на сцені з повними від щастя і печалі очах, співання «Корда уйдём со школьного двора» всіма класами, а потім ми спускалися у зал. Перша сходинка і… мій погляд затримується на ньому. «він прийшов, він поруч…», - перше, що промайнуло в бурхливому стретінні думок. Адріан простягнув мені руку і прошепотів на вухо, що я чудово виглядаю. Не пам`ятаю в який саме відтінок червоного поглинулось моє задоволене обличчя. Далі ми домовились перекидатись есемесками і не губити мобільного контакту.
Весь свій вечір я думала про Нього. Мене підійняли у номінації «Надія класу»!. Як же так! Тепер я ще більше боюся, що не виправдаю надії моїх однокласників. Чому саме я? Чому я завжди кудись вляпаюсь?
До сусіднього клубу, де був він, я бігала двічі чи тричі – вже не пам`ятаю. Тоді ми вперше поцілувалися по-справжньому у його авто. Це було так легко. З ним я не боялася ані нового, ані пройденого, ані експериментів, ані страждань. Ми домовились, що він мене забере після сходу сонечка. Було кумедно їхати з його п’яними друзями. Цього забути неможливо. Схід ми зустріли разом, а потім довго цілувалися на задньому сидінні.
Не відчуваєте, що якось розповідаю зараз банально? А мені чогось фігово…
Перенавантаження мозку…
Піду нап’юся…
Кави звичайно…
Потім продовжу…
26.10.05.
Отже, випуск відбувся тільки у яскравих кольорах. Виспавшись вдосталь із своїми не розплетеними кудрями, я пішла вимивати косметику з обличчя і лак із волосся. Не пройшло і дві години, а мені довелося робити вже новий «фейс», бо скоро потрібно їхати до центру ґаздувати далі. День Молоді. Натягнувши джинси і білі купальні шльопанці, я зустрілась із Адріаном, котрий познайомив мене із своїм другом Кімом та його подругою Кароліною. Гарна парочка. Цей день був просто спокійним…
Останні відблиски яскравого сезону літа провела знову ж у селі, де познайомилася з Ним.
Улюбленим куточком мого дитинства є незабутнє рідне село, в яке я приїжджаю проводити свої літні канікули кожного разу. Як кортить зараз бути там! Відчувати солодке повітря, яке пробивається в мою кімнату з першими сонячними променями, дивитися на річку, яка бурлить своїм життям і поглинає відблиски, покрапленого на її поверхню сонця, посміхатися дивним перехожим, які купатимуться в річці і відпочиваючим, що приїздять на берег кожної суботи чи неділі. Це справжнє свято у моїй душі!
Як гарно і незабутньо те відчуття, коли приспана світлом місяця і пробуджена променями сонця, встаєш о шостій годині ранку, виходиш на балкон двоповерхового будинку, який повністю протягом літа знаходиться у твоєму розпорядженні. Загорнута у ковдру, стоїш босими ногами на холодному бетоні і поглядаєш, як трава, огорнута у росу, починає висихати, як дятел на сусідньому дереві бадьоро тріпоче дзьобом, як ліс, окутаний легким туманом, просинається від неголосного співу ранніх пташок. І як можна це забути? Як можна не повертатися до цієї краси, зародженої, насамперед, у моєму серці. Заспокоюючи душу і спогади, ніколи не забуду ці місця.
Останні два місяці літа я з Адріаном приховували наші стосунки від Русика та Стели. Стела все продовжувала натякати моєму коханнячку на симпатію до нього. Вона не розуміла і була безглуздо впевнена, що у неї всі шанси. Русик також поза планом не залишався. При кожній нашій зустрічі він звертав на мене все більше уваги, ніж будь-коли. Дивлячись учотирьох по вечорах фільми, Руслан бувало скидав мені на плечі свої руки, чи лагідно бавився моїм волоссям, таємно роблячи з Адріана червоноокого агресивного бичка. А Стела за помахом Адріанової руки бігла робити нам каву.
… А ми мовчали, розуміючи, що ще не час розповідати їм про НАС…
Частина 2
01.11.05.
Past-in-the-present
Завжди казала, що не зможу уникнути швидкої минулості свого життя. Не питайте чому – сама відповім поперед вас. Я не годжуся на щось довге і тривале. Особливо, коли мова йде про відбирання часу.
З Адріаном зустрічаюся вже 5 місяців. Все йде як по маслу… Жирному такому і густому… Смачного! Я його кохаю – він мене також! Але не гадайте, що все таке вуж занадто масляне!
На дні народженні його друга ми перший раз посварилися.. Ха-ха! Із-за маленької дурниці! Мені страшенно на п’яну голову захотілося палити. Із-за однієї цигарки, зішмаленої з неабияким натхненням і ненажерливістю на балконі друзякіної квартири, напрямок його думок різко загальмував і почав потихеньку здавати назад.
Помирились швидко… ( Довго бо це не буває! Ги!) Але я й досі не можу второпати, чому людина повинна жити по цим нудним правилам і принципам? Одна цигарка в 2 місяці – це не злочин.
Але це все було давно-о…
Зараз я навчаюсь в Полтаві…
Якби не вона-ластівка, то можливо б наші шляхи поповзли у різні боки, а можливо ще б шкульгаво трималися…
Кохання через простір – це кайф, від якого тихенько вмираєш… Це наркотик, чкий сидить в тобі і не викликає залежності.
Спочатку було важкувато…
(Тютчев)
«В разлуке есть высокое значенье:
Как ни люби, хоть день один, хоть век,
Любов есть сон, а сон – одно мгновенье,
И рано ль, поз дно ль пробужденье,
А должен наконец проснуться человек…»
Кожного дня чула його роздратований голос в телефоні і сама вішалась на стінній картині.
На перше вересня йшла до універу і чомусь заздрила школярам, але зовсім трошки-трошки. В універі загрузили нас по-повному. Вибігла звідти перелякана в капець. Все було чарівно з чоловіками: анатомом, куратором, лектором, а от ота стерво остання висілася нам на голови і майже не заявила, що ми потонемо в науці. Додому летіла, мов скажене жабеня, бо у шлунку вирувало щось неймовірне. Із-за нервів колись хтось помирав? А із-за голодування нервів і шлунку водночас? Це жахливо! Ще раз переконуюсь, що Полтава – село. На мій зовнішній вигляд на 1 вересня оберталося 75 відсотків людей із всіх побачених. Хотілося б спілкуватися українською, але тут такий страшний суржик, що я навіть не хочу спілкуватися ніякою. Але в універі відриваюся на парах по-рідному ( рідною мовою).
Жовтень зіграв зі мною дві тяжкі гри. Першого числа розрізала сухожилля пальця на нозі. В останніх числах – ночувала з трупом хазяїна моєї квартири. А потім переселилася до одногрупниці. Зараз все дригоче в тілі від цих спогадів.
03.11.05.
Я зараз про Полтаву.
Яка я на неї зла була!!! Але це спершу, бо вона в мене забрала родичів, батьків, хлопця, друзів, але найголовніше – Кременчук! Та зараз я її покохала… Звикла і насолоджуюсь.
Прийшовши до Молодіжного парламенту Полтавщини, вкусила смак свободи слова і своїх прав. Але обов’язків не менше
Туточки я познайомилася з Міхеєм. Він – молодий поет, який трохи в мене закоханий. Визначається схожістю поглядами, думками, патріотизмом, повагою до літератури, стрибками з парашуту зі мною, але ж ви знаєте, що не люблю я закомплексованих, скромних хлопчиків, які бажають носити мене на руках… Як це банально… ( Тобто я люблю їх бачити у колі своїх друзів і за це я їх люблю!!!)
«Любим тех, кто нас не любит.
Не любим тех, кто любит нас.
Легко доставшиеся губы,
Не радуют, а обжигают нас.
Любя далёкое, томимся,
В тоске проводим дни свои.
Мы любим то, к чему стремимся!...»
19.11.05.
Перший сніг сьогоднішній дав мені зрозуміти, що закінчилась осінь, а з нею і мої улюблені дощі. Чому так? Від цього стало сумно… По розкладу в мене намічається вечірня депресія. Дзвонив Міхей, звав на побачення в «Енеїду». Я відмовилась, бо кохаю своє сонечко. Адріану про Міхея нічого не казала, бо буде тільки гірше.
21.11.05.
Всі погані!
« Кажуть – шкодуй себе,
А я – просто неба!
Тиша ї спокій – всім,
А мені не треба!»
(Руслана)
От не розумію зовсім тих людей, які себе жаліють. Для чого?
«Ой, я така бідненька, в універі так загрузили, що я ночами не сплю. Ой, яка я нещасна – я далеко від своїх батьків. Хочу до-до-му-у-у!» - каже моя знайома. Дівчино! Схаменись! Ти сама приїхала сюди, ти сама захотіла навчатись, тим паче на психолога! Чого ж тепер ревеш? Кидай все і їдь додому!!! Там тебе мамин борщ чекає, а тут ти нікому не потрібна!
Та хіба ж не чудове те місце, де на тебе ніхто не чекає, не дратує? Тут ти нікому нічого не повинна показувати, не хочеш – не посміхайся, не хочеш – не вчись, не хочеш – не сиди вдома! Яка свобода посягає душу тільки від того, що тато не задовбують, не кричать, що друзі показали своє «Я» і забули про тебе! Хіба це не чудово? Смак свободи – найкраще, що могло зі мною трапитися! Дякую Всім і Богу!
29.11.05.
Все це тупняк! Для чого ідеальна людина? Це навіть якось страшно і сумно!!! Я – не ідеал; ідеали бувають, але вони всі нудні, тому ідеалів немає!
Психологом я не стану – не хочу морально калічити людей.
Поетесою – не буду. Бідні діти, які вивчатимуть мої страшні вірші.
Журналісткою – не хочу. Боюсь, що поб’ють. Жарт.
Отак!!!
01.12.05.
Світогляд у різниці. Перший офіційний день Зими. І тільки-но посварилась із Адріаном. Не те, щоб посварилась, але він образився.
Ми граємо в таку гру: по черзі задаємо питання про життя.
Надалі без коментарів диктую наш двогодинний діалог.
Він:
- Ти б змогла мене зрадити?
Я:
- Так…
- Ти б хотіла сексу утрьох?
- Так.
- З ким би із моїх друзів ти б змогла переспати?
- З усіма. Та чи хочу я цього?
- Зрозумів. А ти б пішла на зраду, якщо б тебе попросила твоя подруга допомогти в одній справі.
- В мене немає друзів.
- А якщо б були?
- Дивлячись на обставини і з ким. Чого ти боїшся в житті?
- Тебе втратити.
- Ти думаєш ми будемо зустрічатися довго?
- А для чого ми разом?
- Не знаю твою думку. Але Христина каже: «Для чого зустрічатися, якщо потім розбігатися?» Я трохи іншої думки. Я живу для задоволення, бо це і є сенс життя. Задоволення – це бути коханою і кохати, це робити кар’єру, щоб від грошей потім отримувати речі, що приносять задоволення. Це коли любиш кожен крок!!!
( Він був іншої думки!):
- Тобто ти зустрічаєшся зі мною тільки для розваги?
- Розвага – це не те, що і задоволення…
- Ти хочеш сказати, що ми разом тільки із-за задоволення? Я вважаю, люди зустрічаються, щоб знайти того, з ким залишитися на все життя.
- Я за тебе заміж не піду… Ми розбіжимося, ти це розумієш?
- Ні…
І в такому русі розмова набирала обертів образи. У нього один світогляд, у мене – інший. Я живу одним днем, він же – майбутнім часом. Респект Адвокату, котрий колись втокмачував все це в мою голову. Тоді не розуміла, зараз така ж як він був тоді. А він зараз оженився – мабуть, змінив свою точку зору…
Я казала Адріанові, що життя – лиш мить, що любов – це самодурство, що зрада – це нормально для нашого життя. Всі ці слова я казала і водночас відчувала, що це не я кажу. Це слова підліткового віку… Не нагулялася…
Він образився, коли на його питання «яка буде твоя реакція, якщо я тобі зраджу», я відповіла, що просто і легко або пробачу, якщо люблю, або забуду так же просто і легко.
Адріан найбільше боїться, що я йому зраджу. Сказав, що не знає як цю ситуацію можна пережити. Сказав, що дівчина буде «сукою», якщо зрадить. Він призріє таких. Для мене ж зрада означає лише зміну декорацій. Якщо він піде до іншої, я зрозумію його тягу на нове. І навіть ображатися не буду. Єдине, що мене вразило, - це відповідь «ні» на моє питання» «Ти б помер за свою країну?! Точніше, якщо б забезпечили його сім`ю грошима і він став із-за цього відомим, тоді б – так…
21.12.05.
Future-in-the-Past
Двадцять перший день зими тихо стукає у шибку… Сніг, кружляючи у повільному джайфі (чому тільки вальсі?), опускається на вечірнє місто, нагадуючи мені про те, що
Завтра консультація з психології і захист лаби
Післязавтра екзамен
В мене ще не вивчено 28 питань
Через 10 днів Новий рік, а мій новорічний настрій ще досі не випустили з темного холодного льоху.
Але нічого; коли він стане вільним, я буду гріти його пекучим, жареним, перченим червоним вином, цілуючи у всі інтимні місця його організм енної тілесної поверхні.
Щоб була проклята ця інтеріоризація, перцепція, інтроспекція, гештальтпсихологія, біхевіоризм, локалізація, фетишизм, асоціонізм, детермінізм, сенсуалізм, емпіризм, гілозоїзм, акомодація, егоцентризм, децентрація і всі психологічні поняття, які мені приведеться розповідати через день.
Єдина радість зимової сесії – показ «Майстра і Маргарити» у вечірньому сеансі.
«Вона йшла з жовтими квітами:
- Вам подобаються жовті квіти?
- Ні…
- А вам взагалі квіти подобаються?
- Так… Тільки я люблю троянди…
-… Я тоді вийшла з квітами, щоб ти мене знайшов.»
Зараз мені потрібно розчарувати їх, схопивши шматок паперу і червону ручку. Я напишу їм, що кохання не буває! Я розіб`ю їхні ілюзії об спітнілий асфальт, я викривлю з їх душ це наївне поняття, котре поїдає мозок кожної людини. Я вивчу напам`ять формулу нещастя і буду писати її на кожному побаченому стовпці чи заборі. Вони це побачать і зрозуміють гіркий сенс існування…
Чи краще не треба? Хай, може, хоч хтось залишиться в ідеальному світі? Я ж не можу знищити те, що оволоділо мозком кожної живої істоти, що МАЄ кожного в кожну хвилину. Що трусить тебе і знущається з тебе, що робить твої ночі видимими і сни без свідомими, це – трава, від якої виникає залежність, і від якої всі пізнавальні процеси просто не хочуть прагнути до розвитку…
Звідки з`явилася ця невпевненість?..
Так, я знаю. Вона заразна! Передалася мені від дівчини, з якою я спілкуюсь.
А всі прєподи – бє-е-е.
На першому ж курсі, в першому ж семестрі вже одному викладачу рахунок поповнювала. Велико поважний мною містер Ющенко, вибачте мене, але куди ж ви дивитесь? Наш універі (ПЕД!!!) ще гарцює із взятками.
От зараз пробиваю гуртожиток, а мені кажуть, щоб готувала «членський внесок» 50 долярів. Мені-то начхати на суму, але ж не начхати на той факт, що корупція процвітає…
Як люди не розуміють, що треба жити різнокольорово і ці кольори створювати самим, кожного дня різні, змінюючи постійно напрямок руху.
Зрозумійте!!! Треба частіше кидати все, частіше уникати запланованого, частіше створювати собі проблеми і вирішувати їх. При цьому не забуваючи посміхатися і витягувати за собою своїх знайомих і друзів…
Рідні чомусь в таких ситуаціях завше ображаються… Глупі…
27.12.05.
Я кінчена, чи конечна, чи закінчена, чи ще якась. Але я дурна! Дурна, ому що цілий вечір проговорила коханому, що я його можу кинути в кожну мить, що я можу кожну хвилину його зрадити, що я хочу від нього двійню, але не хочу дітей і заміж.
Я дурна, розумієте, друзі, ДУРНА!!!
Я дивлюся на нього, він каже – я не нагулялася. Це правда!!! Правда, бо цілуюся з коханим і в цей час спостерігаю за його другом.
Хто мене зрозуміє? Хто?
Я навіжена, мені тільки 17, в мене буде ще десятки хлопців, а я така сумна, що зараз забиваю голову дурним.
Він каже, що буде чекати…
А чи повернусь я?..
Чи моя гордість відступить?..
Знаю, що буду жалкувати, якщо покину, але що робити? Як відчути себе щасливою на 100 відсотків і зробити правильний вибір? Який я психолог там клятий?
Дурна я!
06.01.06.
Привіт мій незбагненний світ… Я знову плутаюсь у справах. Час лине, плине, минає занадто швидко, нічого не встигаю.
«Ніколи не перечитуйте попереднього, все минає надто швидко. Сублімація – це просто коли тебе не хочуть».
Ірена Карпа
Об довбані статейки на полиці дивляться на мене з виразом «обличчя», наче я їм щось винна. Цікаво, що? Як я впораюсь із цим світом? Як він мене буде вчити, якщо я замкнулася в своїй кімнаті і дрочу над своїми віршами? Зараз пишу про свого хлопця. Скоро почну нову хвилю віршів. Чому, спитаєте? Тому що все в цьому світі не вічне. Щось треба вже змінювати, бо вже мізки займатися одноманітною діяльністю не бажають. Куплю їм банан! Може насичаться вітамінами і придумають як віднести мене на безлюд? Треба поспати, бо мури вже опускаються на сонце і такі важкі, що навряд чи витримаю… Спокі нокі…
«Скажи це сонцю… Скажи це вітру…
І я почую ці слова…
Шукай на небі єдину зірку,
Та знай – на неї дивлюсь я…»
Руслана
07.01.06.
Даремний сон…
Сьогодні мені наснилось, що я гуляла з Міхеєм. Спочатку ми ледь розмовляли, а потім обійнялись, зацвіли…
І вмить я розумію, що вулиця не самітна, - обертаюсь, а там Адріан іде за нами, засмучений, злюканий.
Міхей пішов, а Адріан мене пробачив…
Невже я заслуговую, щоб мені пробачили? Здається, що маленьке чортеня у мені звішує ноги із сердечка, кривиться і робить все по-своєму.
Роби як хочеш, чортеня, тільки не заважай жити…
Я не в змозі сказати щось погане про Міхея! Хлопчик – ідеаліст, наївний до чортиків, вірить в кохання, кохає мене. Я не варта, щоб мене хтось кохав!!! Я занадто шкідлива для нормального здоров’я оточуючих. Я – гризун, хом’як, який вигризає все гарне в середині і… покидає.
18.01.06.
Канікули… Яке блаженство… Дім, книга, коханий, секс, розуміння, що всі друзі забули тебе не тільки із-за відстані, а просто забули.
Сидячи на улюбленому ліжку, тримаючи в руках недочитану розповідь Лук’яненка, чекаючи на дзвінок коханого, розумієш, що ти одна у цьому світі. Тебе це не лякає, ні. Не лякає, тому що ти сама цього схотіла. Іноді дратуєшся з того, що залишила себе самотню, але розумієш знову, що волієш самотності… саме зараз… саме тут…
Хоч і нудно, але почуваєш себе вільно. Фрі як крильцята олвейс. Шуткую Вчора із тієї самої нудьги розмалювала літню майку. Треба ж себе розважати не тільки книжками і коханим.
Сьогодні немов перший день зими. Вперше холодно, вперше завірюха, незважаючи на 18 січня. Я п`ю горнятко солодкої кави і дивлюся за вікно. Там люди загорнулися, мов їжаки, у схованки своїх комірів від шуб, дублянок, пуховиків. Хіба вони ховаються від морозу і вітру? Ні!! Вони не можуть на свої плечі прийняти важкої правди. Ховаються від неї. Правди, що їх намагається витягти з їхніх комірів… Але люди не піддаються, вони вважають себе сильнішими за правду. Хвальки… Вміють лише ховатися…
… лише ховатися…
… лише ховатися…
22.01.05.
22 січня. Що там у нас по плану? Ага! З 11 до 15 – дєпрєсуха! Починаємо!
А насправді я не думала, що почне Він. Я думала, перша його покину… Та де там: вчора – мороз, сьогодні – «Мнє надо коє-куда сьєздіть». Та шо я, їдь, коли треба…
Може ти згадав про колишню? Передай їй смачний привіт і мої слова: «Я не ревную, я насолоджуюсь тим фактом, що ти – минуле, тобто стара, а я майбутнє – молода. Давися хлібом, зараз моя черга!»
Я знаю, сьогодні я жорстока.
Може ти заробляєш гроші, ховаючи це від мене?
Заробляй, тільки не бреши де ти їх заробляєш.
Може ти допомагаєш комусь? Так, я згадала, ти ж такий альтруїст. Допомагай, я також із партії Зелених. Тільки можна було б мене попередити…
29.01.06.
Їздила до Харкова. Вражень море! Погано тільки – часу було катастрофічно замало!
Відчути знову запах метро для мене було головною подією. Це просто кайф знову у ньому плутати.
По приїзді додому зрозуміла в котрий раз як кохаю своє сонечко. В Полтаву їду зараз.
Не могла відірватися від Адріана. Він мене не хотів відпускати, а я йому так і сказала:
«Люди не можуть цінувати те, що мають. Вони цінують тільки втрачене чи омріяне…»
Адріан мене розуміє. Ревнує, змиряється і знову розуміє. Він, напевне, вже вважає, що я давно йому колись зрадила з Тимуром, старостою моєї групи, Ванею чи Міхеєм. Але він так помиляється…
Так, я жахливо непостійна, але мабуть, закохалась-вляпалась по-справжньому. І це не звичка, бо відчуття пахнуть свіжістю…
07.03.06.
Меланхолія, нестача стероніну в крові, пофігізм, ностальгія, депресія, похеризм, флегматизм, навсезабиття, нічогонецікавлення, сонливість, стрес і тощо-тощо.
Описати цей стан не вистачить ані розуму, ані слів. Якісь мовчазні страждання поселились уві мні. Хочеться лише залізти під ковдру і спати, і бачити чарівний довжелезний сон.
…А на дворі сьоме березня… Яка там весна? Який там березень? Який там святковий настрій? Яке там жіноче свято? Яке там день народження? Все здається лише фігньою, лише міражем, дивним присмаком, невпевненістю у завтра, втраченістю «сьогодні», обмеженістю майбутнього, втечі із теперішнього, ностальгією за минулим.
А в мозку лише таракани непевної американської породи. Питаюсь, а чого не вистачає? Відповідаю собі – мабуть, музики, спорту і улюбленої тваринки. Музика мене покинула за певних умов, спорт потребує грошей, яких як завжди немає, а тваринку не хочуть близькі.
Видається, мені нічого не можна з того, що хочу? Ні, все це можливо… якщо піти всупереч всім поставленим вимогам і правилам. І так в нашому житті залишиться вибір назавжди…
…Треба назбирати грошей і піти купити нову книжку… може заспокоїть???
01.06.06.
Травень місяць приніс мені багато радощів. Квіточки, травинки, що вилізають з-під сонної землі, радували моє серце. Настрій зачарований. Справи йдуть на краще. Я багато думала про Адріана. Перегортала всі спогади в голові, відчула заново все, що з нами було. Важливо було зрозуміти, що для мене наші відносини мають неабиякий сенс! Невже я його кохаю? Так, нарешті рік потому я це зрозуміла і усвідомила! Я люблю його! Які могутні слова, хочеться дихати ними! Хочеться розписати крейдою весь асфальт, що спить під травневими дощами. Хай дощ змиває – я напишу знову. Хай він змиває всю невпевненість, що нею жила, всю мою зухвалість, всю нестійкість моїх думок. Я кохаю Адріана і готова назавжди стати його частинкою! Моє серце чує легкість. Йому не важко і до зірок дотягнутись, і Ла-Манш переплисти на катамарані.
Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, АДРІАН! ЛЮБЛЮ!!!!!
Третя частина
(Через певний час)
Ось воно… Воно ось… Вибачайте, але я п’яна. П’яна не від алкоголю – але від емоційного отруєння. Спробую описати, що скоїлось…
Наша річниця пройшла у найяскравіших кольорах: квіти, поцілунки, близькість і все-таке. Через декілька днів святкували день народження Кіма на дачі Адріана. Це був один із найщасливіших днів мого життя. Пиво, горілка, салати, вина – весь буржуйський стіл. Неперевершена ніч.
Ви вибачте розмиті букви на папері. Мої очі залило солоною вологою. Вони не тримаються – спадають. Вибачте, я слабка, не в змозі писати… Пробачте…
Трохи стабілізувалась, спробую писати, розкласти все по полицям.
Після дня народження Кіма, наступного дня, до Адріана приїжджали друзі з Росії – дочка і мама. Старі знайомі, тому він мав бути з ним протягом трьох днів. Нічого страшного, літо, я знайду як себе розважити. Тим паче ми тижнями! Не бачились, поки я вчилася.
- Ти хоча б дзвони, - буркотнула в останнє йому на вухо…
В останнє…
В останнє…
Останнє, що було…
- Звичайно, сонечко, - його відповідь.
Наступного дня дзвоню. Я:
- Привіт. Що робитимеш сьогодні?
- Їду в село, допомагати родичам, а потім там залишимося на шашлики з друзями.
- А, ясно…
Розмова була недовгою, біля двох хвилин. Цілий день він не дзвонив…
Ввечері зателефонувала моя одногрупниці, що опинилась раптом у Кременчуці, і запропонувала прогулятися.
Я зраділа нагоді розвіятися, бо почала вже страждати від його не дзвінків.
Робити до вечора було нічого. Літо – справ жодної. Як завжди від скуки дістаєш свій гардероб, відкриваєш ящик з косметикою і починаєш експериментувати.
Вийшло навіть гарно!!!
Задоволена собою, стояла на зупинці в очікуванні одногрупниці.
- Привіт Меланя!
- Привіт подруго!
- Пішли через пентагон до Дніпра, погода гарна, авжеж?
Ми перейшли через дорогу. Я помічала погляди інших, що зупинялися на моєму тілі. Ставало мені якось фемінно-ніяково, але приємно. Далі все як у мексиканському серіалі, не встигли ми ще розпитати як у кого справи, я бачу фонтан, лавочки по колу його меж, звичайно на щедрій відстані, щоб не скупатись від бризок. На одній лавочці сидить… ( як ви вгадали? ) Він з цією його російською знайомою. Мило щебечуть, попиваючи пивко. Підхожу, на очах сльози ( але він цього, дякуючи Богові, не побачив). Крізь зуби кидаю привіт. Він мене знайомить з нею. Я більше не витримую, прощаюсь, питаючи все-таки, коли вони збираються додому.
Адріан:
- Зараз пиво допиваємо і десь через 15 хвилин вже на таксі.
Окей. Я пішла. Одногрупниця багато мені втирала, я не слухала. В грудях все боліло, хотілося кинутися у Дніпро і переплисти його, вигнати з середини весь гнів, виплеснути його на когось, подавити якимось чином… Але це мені не вдавалось. Через годинку зібралися вертати до маршрутки тим же шляхом.
… Він ще сидів з нею…
Чи сиділо у вас всередині чортеня? Мені здалося тоді, що те чортеня хоче мене вбити.
Ми підсіли до цієї парочки, намагалися включитися в їхню розмову. Не виходило. Моя самооцінка впала нижче підземних вод. По-перше, я психолог. Вони розмовляли про психологію ( її мама – психолог, і вона туди ж), а мені не дали сказати ні слова. По-друге, це мій хлопець, а вона (сучка!) хоч би поцікавилась, чи не заважає нам? Може я також маю до нього розмову? Добре, можливо, я була неправа, але мною керували тільки ревнощі.
Знов не витримавши, я посадила одногрупниці на маршрутку і поїхала додому. Газд бест з ними.
Усе завершилось сьогодні,
Тебе побачила з дівчиной,
Ти набрехав мені непевно,
Вона була лише причиной.
Якщо не хочеш буть зі мною,
Ти повернися і втечи.
Без тебе жити я зумію,
Побілку краще відключу.
І саме так, коли відчула,
Що це можливо саме він,
Судьба-злодійка причинила
Минулості той передзвін.
Іди – і знай, що я люблю,
Іди – я вже не озирнуся,
Дніпрові хвилі, той прибій,
Сьогодні я комусь наснюся.
28.06.06.
Він не дзвонить цілий день…
… Я його не бачила…
29.06.06.
Він не дзвонить цілий день…
… Я його не бачила…
30.06.06.
Він не дзвонить цілий день…
… Я його не бачила…
Мама годує мене валеріанкою вдень, ввечері, вночі і зранку. Тато ще нічого не знає… Сестра, немов скажена тигриця, їй кортить роздряпати його на шматки.
Адріан, ну чому ти такий Сво…?
…Він подзвонив і запропонував піти з Кімом і Кароліною по бутікам.
Це неможливо – голос спокійний, тон – як завжди. ВІН ЗРОБИВ ВИГЛЯД, ЩО НІЧОГО НЕ СТАЛОСЯ! Це було огидно. Мене злило кожне його слово, але я погодилась. Ці три дні, поки він пропадав, не пройшли безслідно. Мене розривало на дві сторони – показати свою дівчачу гордовитість і покинути його чи пробачити. Хотілося останнього варіанту. Я йшла до нього чітко визначити це питання. Вдяглась якнайкраще, стильний мейк-ап, багато фешенових дрібниць – лялечка з обкладинки.
Зустрілись. Він мовчить. Я спілкуюсь з Кароліною. Він поводиться, наче нічого не трапилося. Я знову не витримую ( кумедно, яка ж я нестримана ), питаю чому він не дзвонив усі ці дні.
Його відповідь мене просто вивела із і так невагомого стану.
- А я сидів за столом з друзями, всією сім’єю, я не міг піти.
Перша думка – це ж скільки треба їсти і пити, щоб не вставати з-за столу? Цю подію належно занести до рекордів Гіннеса. Хороша відмазка. Більше слів не можу знайти.
Я запропонувала йому, щоб він подумав над нашими відносинами, на що Адріан відповів:
- Мела, не починай, будь-ласка…
Ви не повірите – я знову зірвалася. На цей раз я просто розвернулася на 180 градусів і побігла. Побігла на шпильках куди-небудь. Не бачачи машин, перебігла головну вулицю нашого міста ( і як мене не задавили?). Очі, наповнені сліз, він знав, що може мене наздогнати і виправити ситуацію, але він цього не зробив. Я не оберталася, забігла за будинок, обперлась об холодну його стінку і ревла, що корова. Він не наздогнав, не вибачився, забив. Я плакала, туш змішалася із сльозами і розтеклась по обличчю. Сумка валялася під ногами, які підкошувалися і тремтіли. В голові лунало: «Чому? За що? Навіщо? Він – козел! Сволоч, ідіот!»
Я стояла там і благала Господа, щоб Адріан наздогнав мене. Він бачив де я була, він знав, але не йшов. Я стояла, дура, ідіотка, топтала свою гордість і чекала. Хвилин 20 по тому я витягла із сумки люстерко. Який жах!
В маршрутці їхала і ревіла. Сі люди обертаються. Ідіть звідси! Не хочу нікого бачити!
Ввечері він подзвонив і запросив на квартиру до Кіма й Кароліни поговорити про нас. Нарешті! Я зібралась і через 15 хвилин була вже за три зупинки.
Хвилин зо 30 і я знов не витримала (чому завжди мені доводиться проявляти ініціативу?). Заговорила на цю тему перша. Він нічого не міг сказати, тільки показував, що не хоче цієї розмови, що йому ВПАДЛО про це розмовляти, що це для нього якась дрібниця, неважливо.
Я кипіла, він мовчав. Неначе клещима біля години витягувала з нього хоч щось. Він мовчав. За годину я зрозуміла, що з розмови нічого не вийде, розвернулась і через плече кинула: «Подумай, чи хочеш ти бути зі мною…»
У відповідь Адріан сказав:
«Дай мені день, будь-ласка…»
Я застигла на місці. Які ми ласкаві! Ця фраза означала, що людина сумнівається у силі свого кохання. Чи сказав би Адріан таке, коли б кохав мене? Ні! Ні! Ні! І ще раз ні! Він би зупинив мене, йому б кортіло поговорити, можливо, навіть вибачитися.
… Але так не сталося…
Мама ладна була мене вбити. Я поступово перетворювалась на ганчірку для миття посуду ( чи підлоги ). На мені не було живого місця. Я тремтіла, ридала, кусала зап’ястя, вночі не спала, ковтала пігулки, до леза тягнулась ( але недотягнулась, на щастя! , била кулаками об стіну, що аж тато прибігав ( він ще нічого не знав ). Одним словом, скажений відчай.
Наступного дня все повторилася, як плівку перемотали назад. Він подзвонив; довго мовчав, коли я прийшла знову ж до Кіма і Кароліни. Але кінцівка трохи інша – він пішов мене проводжати, бо вже темніло. Все-таки я витягнула в який раз із нього розмову. Почувши слова: «Давай залишимось кращими друзями», я легко видихнула. Нарешті, він хоч щось результатне сказав. Мені було вже глибоко пофіг ЯКА буде його відповідь, мені потрібен був хоч якийсь вихід із ситуації. І ось він! Я посміялася, сказала, що психологи-друзі-росіяни добре промили його мізки, поцілувала на прощання і зачинила двері своєї квартири.
Лягла на подушку і (о, як довго я цього чекала!), заснула на декілька годин.
Ранок наступного дня приніс мені хвору голову, вона скажено боліла. Мабуть із-за сліз.
І що робити далі? Що буде? Я не знала куди себе подіти, життя неначе б те ж, але вже без Нього…
Того ж дня він подзвонив , ми гуляли, брав мене за руку, цілував на прощання, обіймав. Вів себе фривольно, почувався немов бед бой, але я сміялася лише, бо йому це не личило.
А він тільки промовляв, що нарешті може вести себе так, як він хоче. Що він себе ТАК почуває. Цікаво, а як він почував себе зі мною? Але я посміхалася і розуміла, що КОХАЮ цього хвалька!
Він мною тепер грався. Використовував тоді, коли йому було зручно. А я страждала від цього, та щось зробити з цим було для мене не під силу. Він мене втомив.
Так тривало недовго – зо два тижні. Він дзвонив, ми гуляли, цілував мене, а потім я приходила додому і ридала ночами в подушку. Жахливі дні. Чесно кажу, найважчі дні мого життя…
Коли моя голова посвітлішала, я подзвонила Максу ( що недавно пропонував мені зустрічатися, а я відмовила, бо була з Адріаном). Макс без сумнівів погодився зустрітися. В той вечір я погодилася стати його дівчиною. Наступного дня подзвонив Адріан, а я відмовилася зустрітися. І наступного… І наступного… Серце пекло, але я це робила… Це тривало поки Адріан спеціально не вицупив мене після тренування і не почав розмову.
Я чесно йому призналася, що в мене є новий хлопець і тепер мій час належить йому. Було правдою, що я погодилася бути з Максом, але відверталася від його поцілунків і ховалася від нього. А коли сказала Адріанові про Макса, в той же день і покинула новенького. Не змогла… Не правда, що нове лікую старе… Неправда…
Ще місяць страждань вижав з мене всі соки. Мама просто казала - перше кохання завжди таке болюче. Я відповіла тоді, що то не перше, а вона себе виправила : « Перше ДОРОСЛЕ кохання!»
Можливо, ти мамо, права.
Пройшло вже півтора роки, а я й досі його не розлюбила . Не було жодного дня, щоб я не згадувала ЙОГО. Кожного разу кортить опинитися у ЙОГО обіймах, вдягнути ЙОГО синій светр та вдихати ЙОГО аромат, слухати Плач Єремії в ЙОГО ліжку, облизувати ЙОГО великий палець, любити знову ЙОГО руки ( вони стільки можуть!), відчувати ЙОГО їжачка собі на вухо і таких моментів ще мільйони, мільярди…
Без нього не йде життя…
ID:
56891
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.01.2008 16:34:56
© дата внесення змiн: 30.01.2008 16:34:56
автор: Юлія Димка
Вкажіть причину вашої скарги
|
