|
Присвячую своїм друзям
з фінансового технікуму
Світлані Дейнеко, Андрію Голяченко
та його подружці Ірині.
- Ні, - квапливо сказала вона. – Ні.
- Чому?
- Просто так. Пробач. У її голосі здригнулося каяття. Ти може подумав... Усе не так.
Він замовк у сум'ятті. Не слова його вразили, голос! Йому передалася біль, яку він сам ніколи не випробував, навіть не підозрював, що вона є. Настільки не підозрював, що, якби поруч стояла не ця розстроєна, наївна, найкраща у світі дівчина, а хтось інший, він посміхнувся б поблаж¬ливо.
Вона слабко посміхнулася. На її обличчі запали сірі вуличні тіні. Зараз вона і справді здавалася дитиною.
Андрій рвучко обійняв її пониклі плечі. Вона не пручалася. Вона ніколи не пручалася. Але це була оманна покірність. Так можна погладити, обійняти молоду ялинку й увесь час почувати в її піддатливості колючу пружність хвої. І все-таки він барився, бо коли вона була поруч, у нього паморочилась голова, і він усякий раз сподіва¬вся, що на цей раз усе буде добре.
- Іра ...
Не отримавши відповіді, він нахилився й обережно поцілував її, при цьому відчувши звичайне порозуміння - звичайний спротив, що так часто зводило його з розуму. Її губи жили, немов окремо від її думок, розсіяних, вигада¬них і далеких.
Так вони завмерли, а потім вона вивільнилася тим невловимим порухом, яким звільнялася завжди, анітрохи не збентежена миттю поцілунку, начебто його не було і зовсім, - просто підставила щоку теплому вітру.
Андрій замружився.
"Так, що ж це таке?" - думав він у розпачі.
Так було з першої зустрічі, з того вечора в парку, коли він уперше поцілував її, а вона раптом безутішно розплакалася, і це було так щиро, гірко і зненацька, що він не знав, куди дітися від сорому і страху, що злякав, обра¬зив почуття вже дорогої і близької йому людини. Незаба¬ром її сльози висохли, вона сама взяла його за руку, і вони пішли далі по алеях скверу і навіть розмовляли про щось несуттєве. А коли він боязко поцілував її знову, вона слух¬няно відповіла, слабко піддалася його ласкам. Але він не зміг прийняти цієї мовчазної покірності. Він найбільше всього хотів, щоб між ними не залишилося і тіні хмаринки, а було лише безоглядне щастя. Все інше показалося йому тоді нечесним і образливим.
У той же вечір, уже у дверях гуртожитку, вона збен-тежено поцілувала його сама. І це був єдиний спалах до нього, та й те, очевидно, спалах благородності.
- Іра, - сказав він осілим голосом. - Я ж кохаю тебе. Ти будеш сміятися, але коли я бачу вдалині схожу на тебе дівчину, навіть, такий як на тобі одяг, мені стає не по собі. Я кохаю тебе.
Страждаючи від незграбності своїх слів, від її мовчазності, він перевів свій погляд в іншу сторону. І вона теж, наче читаючи його думки, перевела погляд в іншу сторону. Потім їхні погляди зустрілися і обоє полегшено усміхнулися. Він тому, що йому стало тепліше від її довір-ливого погляду, вона ...
Він круто повернувся і, розправивши плечі, пішов широким рішучим кроком, начебто на все, рішуче на все йому було наплювати. Щоки його палали. Асфальт упев¬нено розносив тверду луну його кроків...
Андрій важко опустився на лаву пустельного в цю годину скверу. Лаву затінювали дерева. Саме такі затишні куточки він вибирав, коли був з Ірою, коли не було сили чекати, коли він ще сподівався, що варто міцніше пригор-нути її до себе...
Так що ж це таке зрештою? Він поганий? Начебто ні. Зовсім байдужний їй? На такій же лавці вона якось проговорила в задумі: "Але ж один раз я обіцяла собі, що ніколи більше не буду цілуватися...". Це пролунало визнанням, але теж нічого не змінило.
Чому? Чому?
Нічого не викликало в Ірині такого внутрішнього протесту, як спроби посадити її собі на коліна. Іноді він робив це назло, користаючись тим, що вона ніколи не ви-ривалася, не шепотіла звичайних дівчачих слів: "Не треба. Відпусти!". Залишаючись у його руках, вона неначе знахо-дилася дуже далеко, літала над хмарами. І вартувало йому доторкнутися до неї своїми губами, чи сказати хоча б одне слово, як вона відразу робила серйозний вигляд.
Довго, напевно, просидів би Андрій так на лавці, мріючи про свою Ірину, якби його не потривожила пря-муюча поруч закохана пара.
Він піднявся і пішов рівним, розміреним кроком уз¬довж скверу, на тьмяне світло нічного, що пробивався крізь густо зарослі чагарники, ліхтаря.
Чому? Чому він увесь час думає про мене так погано? Хіба він не бачить що я його кохаю? Так думала Ірина, сидячи на м'якому дивані у своїй кімнаті і слуха¬ючи музику. Як підійти до нього? Що йому сказати, щоб він повірив мені? Адже я кохаю його, тільки його одного!
Завтра він знову прийде, і ми будемо гуляти разом з ним по місту, але він мені не захоче сказати головного. Напевно, чекає потрібної години.
Вийшовши зі скверу, Андрій не поспішаючи, попрямував у бік свого гуртожитку, вийняв сигарети і запальни¬чку з кишені піджака, почав припалювати. Вітер, як назло, не давав можливості припалити...
Червень 1981 р. – Жовтень 2004 р.
ID:
548688
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 04.01.2015 11:17:50
© дата внесення змiн: 04.01.2015 11:17:50
автор: Віктор Слюсар
Вкажіть причину вашої скарги
|
