Я хочу тобі написати.
Точніше я пишу, але ти все одно не читатимеш.
Але, все таки, варто це зробити, щоб заспокоїти себе.
Хочу тобі сказати, що я тебе досі не забула.
Точніше, як я писала вже — тебе в мені все менше і менше.
Я вже почала забувати розсташування твоїх родинок на міцних і таких бажаних мною грудях.
І твої сірі очі, смішно примружене око, широку посмішку з випнутими наперед іклами.
Я обожнювала твою посмішку.
І твій голос... Він уже тихше шелестить у моїх вухах.
Затихає. Тьм'яніє. Губиться.
Я забуваю дотики.
Тебе менше і менше.
І я не знаю : радіти цьому, чи засмучуватись.
Я себе добряче накрутила, закохала себе в тебе, придумала почуття. Але ті дні,які ми провели разом, були справжні. По-справжньому справжні. Вони були живі, свіжі і справді — весняні. Наповнені нічними ароматами, свіжими кольорами, яскравими враженнями.
Єдине, що досі пробиває тіло струмом і нагадує про тебе — музика. Асоціації нікуди не подінеш, тому я інстинктивно уникаю ту пару пекучих пісеньок, які нагадують тебе.
Так буває.
Лайнo трапляється.
Я тебе забуваю. На щастя чи на жаль — я не знаю.
Дякую тобі. Дякую.
І...Цілую тебе в лобік, мій маленький долбойобік.
