Не зупиниш чисту воду з джерела,
Пробігає швидко мов літа.
Як літа, що десь згубилися давно
Промайнули наче й не було.
Під ласкавий поклик з майбуття
Десь прокинеться жива душа,
Та й чекати буде тих часів
Коли крізь тисячі,її, почують голосів.
Все линуть звуки повсякчас,
Ховаються кудись від нас.
Навіщо створюють мовчання?
Можливо це їх мить остання.
Розправить крила неземні
Зупинить все, як уві сні.
Але не час, хоч у хотілось.
Було колись і десь поділось.
Не можна повернути те,
Що втрачено давно уже.
Лишається лиш тільки спогад
Єдиний той останній погляд
Який і досі не вмирає,
І байдуже, що час минає.
Стікає разом із водою
Кудись, де пахне ще весною.
Туди, де може вже нема
Того, від чого ця весна цвіла.
Ми починаєм цінувати
Все те, що навіть не згадати
Лише тоді коли втрачаєм…
Тоді надовго замовкаєм.
Не зупиниш чисту воду з джерела.
Воду – це те, що не вмира.
Усі гіркі думки й слова
Змиє лиш вона… Вода!
