«Сварог уставив ті омовіння і Купалища і те вказав, що не сміємо те покинути. І умиємо тіла, й умиємо душі свої в чистих водах живих…»
(Велесова книга:дошка 26)
У Купальський вечір тріскотить вогонь,
Полум’я змиває гріх душі і тіла –
Іскорка купальська прикипа до скронь,
І говорить з іскор предків слава й сила:
«Як питаєш правду – знай: вона гірка,
Як жадаєш влади – знай: повік не буде,
Тебе колють днини гірш від будяка,
А твої стежини інші ходять люди,
Глянь, твої роботи хтось колись робив,
Глянь, твої дерзання хтось колись дерзав –
Розливавсь під хмари його щирий спів
І зростав святами між купальських трав.
Папороть казкова зацвітала в лісі,
Хтось її шукати біг у темінь ночі –
Чув сичів лиш крики та вурчання рисі,
Де між віт світились таємниці очі.
На світанку раннім, десь на дикій кручі,
Перший промінь сонця хтось вбирав у груди
І скидав до прірви страх, що в лісі мучив,
І гукав-молився так, щоб чули люди:
«Не біжи за щастям у купальські свята,
Правди не випитуй: де коли і як!
Твоє щастя вірне – рідна твоя хата,
Де вгощає медом твій же день-будяк!»
Падають іскринки до духмяних трав –
До землі спадає лише попіл сивий,
Один слухав предків, інший танцював –
Кожному далося у життєвій ниві.