Рівна година - десята,
пустіють околиці.
Вранці усі попільнички уже будуть повнії.
Зо мною мій янгол і він боронить, допоможе.
Я йому вірю, лиш шкода вертатись додому.
Вирвати з серця,
Неначе відірвані спогади -
Серце загоїться швидше за дрібну подряпину.
Ні, не дивися на мене, мені тут так хороше
У моїй пам`яті берегти рани роз`ятрені.
Ти мене ранив і місто твоє окаяннеє,
Славнеє.
***
Мене тут нема.
Я вже не тут -
Я у тамбурі.
Знов плинуть колії,
Дим труїть очі.
В мене лишаються спогади,
Світлі, незаймані.
Ти мене, певне, вже навіть згадати не хочеш.
Кажеш: малеча.
Я тобі вірю, погоджуюсь.
Тихо торкаєшся пальцями
Зрудлого пасма.
І відпускаєш - назавжди,
І навіть не можеш
Кажеш лиш: шкода,
І я покидаю - так хороше.
Хороше їхати, знаючи:
Там пам`ятають.
Добре згадати той світлий, тепла повний погляд,
Долоні, легкі і гарячі, немов тії пічки,
Чи вогнище кам`яне зблідлої зимньої ночі.
***
Забальзамовані спогади,
В віршах застигнучи,
З часом спливають одним розгаряченим Образом.
Мабуть, ти букви ховаєш, висотами линучи,
Хочеш забутися затишно
осені кобзою.
